Він робить два кроки в мій бік, і я не можу стриматися, щоб не відступити. Я навіть дихати перестав, щоб не пропустити жодного слова з того, що він розповідає.
— Через двадцять років ми зустрічаємося, Етьєне! Уявляєш? Двадцять років! І це не випадково! Мусимо продовжувати нашу гру. І тепер, коли ми виросли, ми підемо далі! Саме так я й учинив того вечора: знову розпочав гру! Я убив їх без тебе, без твоєї допомоги, щоб ти засвоїв нові правила! Щоб вести тебе! Я завжди так робив, хіба ні? Саме тому ти й брав мене пасажиром на свого велика! Щоб я навчав тебе! Сьогодні так само, просто ти змінив велосипед на машину, і все!
Він починає рухатися до мене, я повільно відступаю, нажаханий і захоплений.
— Того вечора я грав сам, щоб вести тебе. Тепер...
Він показує на мене пальцем.
— Ти гратимеш зі мною.
Я впираюся спиною в один зі стовпів у гаражі й більше не можу відходити. Алекс зупиняється менш як за метр від мене. Його сповнений неймовірної урочистості погляд впивається в мої зіниці, аж до фізичного болю.
Грати з ним!..
— Ти божевільний, Алексе! Зовсім божевільний.
Він коротко гигикає.
— Ти казав так само, тоді, коли ми починали. Ти тільки поселився в районі, а я відразу тебе вибрав. Минуло небагато часу, і тобі сподобалося грати...
— Але це не одне й те саме! Коли ми були малими, то були тільки вужі! А тепер ти хочеш...
Я замовкаю, усвідомлюючи, що тільки-но сказав. Обличчя Алекса проясняється, і він підводить голову.
— Ти пригадуєш? — питає він тремтячим голосом.
Ні, не пригадую! Сказав, не подумавши, наче воно само собою вийшло!
Відгомін у моїй голові нестямно шириться.
Алекс нарешті розуміє. Хвиля розчарування зводить йому щелепи й він шепоче:
— Ти пригадаєш...
Раптом він розвертається на каблуках і йде до виходу. Я так розгубився, що зреагував тільки за кілька секунд. Кричу, що він обіцяв мені все розповісти, якщо я привезу його сюди, та він навіть не обертається.
— Ти мені не все розказав! — надсаджуюсь панікуючи, що нічого більше не довідаюся. — Що ми робили в лісі, за великим кущем? І в кінці? Що ми робили в кінці?
Двічі чи тричі викрикую його ім’я, та він виходить, не зачинивши двері.
Тож я маю намір догнати його і змусити говорити, битися з ним, якщо потрібно... та нараз бачу, як він вбиває двох чоловіків металевим кермом від велосипеда й не рухаюся.
Мене охоплюють гнів і відчай. Гаразд! Він хоче наплювати на мене? Тепер моя черга! Поспішаю до столу й знімаю слухавку з наміром зробити те, що мав зробити із самого початку. Так чи так, якщо вірити натякам Алекса, батьки хотіли дещо приховати від мене. Тож я їх викрию. Навіть якщо їм не все відомо, цього буде достатньо, щоб змусити працювати мою пам’ять.
А цей психопат Алекс загнеться у в’язниці, як і має бути!
Я саме набирав 9-1-1, як голос позад мене проказав:
— Що ви тут робите?
Я відчув удар, не гірший від електричного, і з такою силою жбурляю слухавку, що вона ледве не розлетілася на друзки, і живо обертаюся, наче ображена дитина, яку застукали за поганим вчинком.
У проймі дверей стоїть жінка років сорока в барвистому костюмі для джоґінґа. Її нахабний погляд бачить мою паніку, і я починаю швидко думати. Я зміг пробелькотіти тільки кілька малозрозумілих слів, як жінка, сама не бажаючи того, приходить мені на допомогу:
— Ви клієнт?
Я хапаюся за цю соломинку. Авжеж, клієнт! І якраз приїхав купити кілька старих деталей, як робив щомісяця, але опинився в порожньому гаражі, тож хотів зателефонувати в поліцію, щоб повідомити, що гараж здається закинутим. Жінка здивовано дивиться на мене й перебиває мене саме тоді, коли мені забракло вигадки:
— Ви не знаєте?
Я вдаю нерозуміння.
— Мосьє Ляфонд помер. Його вбили минулого тижня, разом із його співробітником.
— Убили? Який жах!
— Ага, справді! — каже вона просто й робить кілька кроків до середини.
Здається, місце на неї ніяк не впливає, хоча більшість людей були б вражені тим, що вони перебувають на місці вбивства. Тож я починаю грати в гру й питаю, що сталося. Вона кількома словами пояснює те, що мені вже відомо, і підсумовує, що поліція не знайшла нічого важливого. Вона розказує з такою відстороненістю, наче пояснює подрузі, як минув її день.
— Ви не звідси, еге ж?
Питаючи, вона чеше лівого ліктя й зацікавлено дивиться на мене. Я маю грати тонко.
— Ні, з... із Сен-Іасента.
— Двері були незамкнені?