— Ну... ні.
Тепер вона дивиться на мене із сумнівом і чеше іншого ліктя. Наче в неї блохи.
— Мені дивно, що Еліз забула їх замкнути.
— Еліз?
— Дружина мосьє Ляфонда. Гараж тепер належить їй, але вона хоче його продати. Хіба ви не бачили плакат?
Я вже був готовий сказати ні, та вирішую відповісти ствердно. Для чого надаремне брехати.
— Здається, що пропозицій не густо, — додає вона й робить ще пару кроків, не перестаючи чухатися. — Я не здивована. Гараж на забутій богом дорозі, як ця, мало кого може зацікавити...
Вона більше не боїться мене, і я доходжу висновку, що вона проковтнула мою вигадку. Тоді чому я не кажу їй правду? Я мав намір зателефонувати в поліцію, щоб усе їм викласти, то для чого уся ця комедія?
Я знаю для чого: для Алекса. Він десь близько, певне підслуховує... Я не можу наражати на небезпеку життя цієї жінки. Чи бачила вона його, коли прийшла? Він десь заховався? Може, він чекає на мене в машині... Я не можу ризикувати. Я нервово дивлюся на двері, а тоді звертаюся до жінки. Вона стоїть і безсоромно розглядає мене, потираючи стегно. Я підбираю слова:
— Ви мене налякали... Я не чув, як під’їхала ваша машина.
— Я на велику! — з гордістю пояснює вона. — П’ятнадцять кілометрів щодня, у сорок сім років. Аж доки не випадає сніг! Холод — добре для легень!
Вона ляпає себе в груди. Я мовчки погоджуюся. Жінка на диво гарна. Вона веде далі, кажучи, що побачила мою машину й відчинені двері гаража її заінтригували.
— Треба сказати Еліз, що вона забула замкнути двері. Бідна Еліз, їй так важко.
Раптом мені стає зле, виникає відчуття провини:
— Ну, добре... Я піду, — кажу дурнувато.
— А я зателефоную Еліз, щоб вона прийшла й замкнула двері.
І вона йде до столу, наче в себе. Якщо вона телефонуватиме вдові Ляфонда, то саме час зникати. Я белькочу невиразне «до побачення» й прямую до дверей. Чую, жінка набирає номер і дає відбій, кажучи:
— Зайнято. Трохи зачекаю.
Вона роздивляється довкола, спокійна, машинально чухаючи шию. Ще та цяця...
Надворі я очима шукаю Алекса, але не бачу його. Синій велосипед прихилено до стіни гаража. Повертаюся до машини: порожньо.
Чи він пішов пішки? Думаю так. Він напевне зрозумів, що я телефонуватиму в поліцію, й вирішив утекти. Ну що ж! Думає, що далеко зайде! Тож перш ніж повернутися на трасу, я заїду в село і з першої телефонної кабінки зателефоную 9-1-1.
Я запускаю двигун і даю задню. Перед тим, як виїхати на дорогу, кидаю останній погляд на гараж. Двері відчинені... і раптом, з’явившись з-за остова одного з автомобілів, розкиданих по дворі, Алекс стрибає в гараж і зникає всередині.
Я з усіх сил тисну на гальма. Тож він ховався! Щоб дочекатися, коли я поїду, щоб... щоб її...
Задні колеса автомобіля вже виїхали на дорогу, та я залишаю його так, як є, і вискакую, наче він от-от має вибухнути. Мчу до гаража, але на пів дороги перечіпаюся через один із численних шматків брухту, розкиданих скрізь по цьому клятому дворі, й гепаюся.
Б’юся головою об камінь і перед очима починають танцювати тридцять шість свічок. Хочу підвестися, але знову падаю, в голові — какофонія кольорів і звуків. Не можу сказати, скільки часу перебуваю запамороченим, але думка про те, що Алекс сам із тією жінкою в гаражі, зрештою, витягує мене зі стану зміненої свідомості, й гараж знову потрапляє мені на очі.
Я підводжусь і шкандибаю туди. Двері вже зачинені, і я намагаюся їх відчинити. Що робити! Алекс їх, мабуть, замкнув із середини. Стукаю, викрикуючи ім’я свого пасажира, і риюся тремтячою рукою в кишенях. Коли все ж знаходжу ключ, намагаюся вставити його в замок, він падає, сто чортів у горлянку! Підбираю, і врешті відмикаю двері. Ні секунди не думаю про ризики, які чигають на мене самого, стрибаю всередину.
Алекс стоїть біля стола. Він спокійний, але дихає важче, ніж звичайно, на його обличчі наче зблискує піт. Біля його ніг лежить жінка. Я швидко підходжу до тіла, підштовхуваний божевільною надією, що, може, ще не запізно. Та, побачивши її почорніле обличчя, вилізлі з орбіт очі й висолоплений язик, зупиняюся. А коли помічаю змащений мастилом ланцюг, моє серце, розірване й спустошене, зупиняється.
— Перевага задушення в тому, що все зостається чистим.
Хто це сказав? Алекс? Через туман, що затьмарює погляд, мені вдається розгледіти його спокійне обличчя, звернуте до мене.
— Вона як раз телефонувала комусь, але не встигла. Тож ніякого ризику!
І додає, по-змовницьки дивлячись:
— Сьогодні ти не грав зі мною. Не був готовий. Але наступного разу... Точно, наступного разу...
Відчуваю, як підлога вислизає з-під ніг і відступаю пару кроків, та земля стає дибки, тож я відступаю швидше, переходжу на біг, аж доки не розвертаюся й насправді біжу до виходу. Надворі хочу дістатися до машини, але мій шлунок вивертається, і мені стає часу зайти за ріг гаража, щоб виблювати. Два чи три струмені — і між ними щораз з’являється роздуте, моторошне обличчя жінки. Я спираюся спиною об стіну будівлі, ватні ноги мене більше не тримають, і я сповзаю на землю. За моїми стуленими повіками обличчя трупа відмовляється зникати, і я починаю терти лоба й скавуліти. Та картинка лишається, я навіть чую хрипи, наче її душать знову. Протяжно кричу, той крик, здається, тривав вічність, і з силою б’юся головою об стіну. Від болю ледве не задихнувся, але обличчя трупа поступово зникає, як малюнок тушшю у воді ставка.