Ось я розтуляю очі, і мені вдається підвестися. Жодного сліду Алекса. Він ще має бути всередині. Хитким кроком дістаюся до машини і, не дивлячись на гараж, швидко їду. Уже на дорозі наважуюся глянути в дзеркало. Позаду все мирно. Та я знаю, що Алекс всередині, з трупом.
Що він робить?
Змушую себе не думати про це.
Назустріч рухається автомобіль. Він їде в гараж? Господи! Я стаю повним параноїком!
Зупиняюся на світлофорі, що блимає: мене всього лихоманить, я не зможу їхати. Кілька разів глибоко вдихаю — безрезультатно. Відчуваю шалений тиск у грудях і горлі, наче хочеться плакати, а не виходить.
Рухаюсь далі, незважаючи на дрижаки. На двадцятій трасі дивлюся на асфальт, але не бачу його. Бачу тільки бруд, у якому я плентаюся, і не бачу, як із нього виборсатися. Як тепер повідомити поліцію? Я можу виправдати наш перший візит у гараж, але не другий!
Мимовільна співучасть? Кримінальна недбалість?
Чим я ризикую? Мене звинуватять? Стягнуть штраф?
Запроторять до в’язниці?
Господи! Я ж нікого не вбив! Це не я вбивця, це — Алекс!
Та я не білий і пухнастий, я знаю. Я мав повідомити поліцію ще минулого тижня, як тільки все зрозумів. А я нічого не зробив, і Алекс убив ще раз! Навіть якщо я скажу, що спочатку не зрозумів, то Алекс, той скаже все. Якщо фліки влаштують нам очну ставку, я зламаюся. Я себе знаю.
Навіть якщо й не посадять до в’язниці, наслідки все одно будуть. Для моєї репутації, наприклад. Чи залишить мене коледж як викладача? А мої батьки? Боже, я уявляю матір у сльозах, батька, який не віритиме до останнього. Вони не зрозуміють моїх вчинків, насамперед не зрозуміють, чому я не поговорив із ними відразу, як...
Новий напад протесту: сука! Це ж не я вбив цю жінку, не я!
Ні, але вона померла через мою помилку.
Це одкровення — воно наче зіштовхнуло мене зі скелі, і я — в нескінченному польоті. Та в моїй голові думки купчаться роєм, жорстокі й непримиренні.
Вона померла, бо я не попередив поліцію, коли мав це зробити. Вона померла через мою егоїстичну цікавість. Вона померла, тому що саме я поставив Алекса на її шляху.
Вона померла через мою помилку.
Тиск у горлі стає нестерпним, він душить мене, і я змушений зупинитися на узбіччі. Як тільки машина зупиняється, з мене виривається протяжний рик, а потім ще один, і, сховавши обличчя в долонях, я починаю плакати.
Довго.
Вихідні стають справжнім випробуванням.
Я не виходжу з дому. Весь день сиджу чи починаю ходити туди-сюди. Кілька нападів гніву, за якими відразу сльози.
Господи! Я знайшов ідеальну роботу, викинув із голови Манон, побачив світло в кінці тунелю, почав радіти... і треба ж було зустріти друга дитинства — психопата, якого я не бачив двадцять років! Один шанс із мільйона, що я міг натрапити на нього, чорт! Один із мільйона!
Я б’ю кулаком по кухонній шафі. Три склянки падають і розбиваються. Беру четверту й жбурляю об стіну.
Телефон дзеленчить багато разів, але я не відповідаю. На автовідповідачі чую голос Луї. Каже, що повернувся з Нью-Йорка і хоче попити пива зі «справжнім квебекцем, який може пити й не бажати обов’язково побитися». Мені свербить відповісти, але я стримуюся.
Бо розказати все Луї — те саме, що розказати все поліції. Луї — друг, правда, найкращий. Та він же й флік.
Однак я маю розказати все поліції! Бо інакше буду боягузом! Гіршим із боягузів!
Ось бачу себе у фліків. Здивований інспектор. Допит. Процес. І звинувачення, які висунуть проти мене, через моє мовчання, непряму участь в останньому вбивстві. Бачу батьків, нерозуміння, натовп, газети, свою знищену репутацію...
Чи таке вже й боягузтво хотіти уникнути всього цього?
Проте уникнути якою ціною?
Ці довгі дні душевних тортур розділялися трьома ночами поганого марення, впродовж яких, звісно, я бачив той самий сон: мені вісім років, я їду лісом на велосипеді, Алекс позаду мене, спускаємося схилом, знаходимо тополю з цвяхом, з’їжджаємо зі стежки, знаходимо великий кущ, завертаємо за нього... і я прокидаюся.