І випробування тривають.
Зранку понеділка я даю огидний урок.
Майже гарчу, коли оголошую студентам, що більше не говоритимемо про дитинство у фантастиці. Студенти здивовані. Дехто навіть нагадує, що я казав, що то буде тема всієї сесії, інші зауважують, що ми не закінчили нові твори з програми. Я роздратовано гачу по столу.
— Стоп! Тут я викладач і я вирішив, що ми більше не говоритимемо про дитинство! На цьому крапка! Зрозуміло?
Крижана тиша зависає над класом, і тридцять похмурих поглядів одночасно стріляють у мене. Спокійнішим голосом кажу, що вони мають прочитати Дракулу і що за два тижні буде тест по прочитаному. По настрою в класі я розумію, що щойно втратив повагу своїх студентів до самого кінця сесії. Мені все одно. Просто я ризикую взагалі не закінчити з ними цю сесію, тож...
У департаменті я мовчки їм, читаючи Voltigeur, який завжди виходить щопонеділка. Шукаю цілком конкретну новину й щоразу, як хтось із викладачів хоче зі мною поговорити, я відповідаю односкладово. Марі-Елен намагається привернути мою увагу, та я задовольняюся тим, що холодно повідомляю, що мені ніколи. Краєм ока помічаю, як вона ображено вискакує з приміщення.
Нарешті знаходжу повідомлення, якого страшився. Маленький допис сповіщає про зникнення жінки сорока семи років у Сен-Назер. Там сказано, що вона щодня їздила на велосипеді, і я відразу розумію, про кого йдеться.
Але кажуть про зникнення, а не про вбивство. Отже, вдова Ляфонда ще не ходила в гараж. Коли вона туди піде...
Я перестаю їсти. Не голодний.
Я їду в машині з наміром потрапити до відділку поліції. Як я міг подумати, що нічого не скажу флікам? Я, може, й ледачий, але не ниций. Потрібно, щоб Алекса заарештували, не важливо, чи буду я причетний до цього, чи ні.
Проте здивовано помічаю, що кермую в інший район міста, туди, де живуть мої батьки. Та я ж не з ними зустрічатися їду! Ні, прямую в кінець вулиці Рівнинної. Доїхавши до лісу, вимикаю двигун.
Виходжу й довго роздивляюся вузьку витоптану стежку. Цього разу дійду до кінця. Жоден безглуздий страх не змусить мене накивати п’ятами. Мені не потрібний Алекс, щоб піти до лісу. Мені він уже не потрібний.
Небо сповнене важкого снігу, який відмовляється падати. Я швидко застібаю блискавку на пальті й ступаю на стежку. Доки заглиблююся в ліс, відгомін у моїй голові повертається, вирує, іноді б’ється об стінки черепа, наче намагається щось мені сказати... чи радше мені щось показати.
Раптом відгомін впорядковується й видає на десяту долю секунди першу сліпучу блискавку. З’являється
на велику в лісі, як завжди, та там хтось іде попереду зупиняюся поруч із ним привіт мене звати Алекс а я Етьєн ти візьмеш мене на свого велика я сам не їжджу не люблю та можу бути твоїм пасажиром ОК сідай я радий завести нового друга він посміхається у нього насправді зуби стирчать в усі боки він сідає позаду тримає мене за талію я кручу педалі він шепоче на вухо я вестиму тебе гаразд ми
і відразу вимикається. Цей атом спогадів викликає сплеск адреналіну, і я роблю ширшим крок, водночас збуджений і зосереджений на відгомоні, який і далі вирує. Я спускаюсь і підіймаюся схилом, іду ще п’ять хвилин і зупиняюся перед деревом із великим іржавим цвяхом, забитим у
прихопив із собою великого цвяха як просив учора Алекс не думаю що татко дізнається деякий час їдемо Алекс просить зупинитися він хоче щоб ми з’їхали зі стежки і заглибилися в ліс каже забити цвяха в дерево щоб показував напрямок куди рухатися мені подобається забиваю цвях і рухаємося в тому напрямку але важко бо багато трави й гілок Алекс мене підбадьорює кручу педалями з усіх сил ми заглиблюємося в...
стовбур. І знову відчуваю цей безглуздий страх, щось схоже на паніку, що викликає бажання накивати п’ятами, тікати з усіх сил, тоді як насмішкуватий дитячий голос каже, що мені потрібний Алекс, бо тільки він може мене вести у цьому лісі.
Але Алекс вже вбив трьох людей.
Тож я глибоко вдихаю й роблю перший крок у високій траві.
Тільки-но сходжу зі стежки — не відчуваю ні найменшого страху. Це відчуття так мене п’янить, що майже біжу, розкидаючи гілки й перескакуючи через мертві стовбури, переконаний, що нарешті все знайду.
І раптом з’являється кущ. Такий, як у моїх снах. Зупиняюся, захеканий. Я не знаю, що це за кущ, але на ньому ще тримається листя, незважаючи на холод. Від збудження серце калатає, аж у вухах чутно. Поволі йду до куща й починаю його обходити. Цього разу побачу, що там позаду. Цього разу не прокинуся.