На площі десь трьох квадратних метрів немає дерев. У кінці цієї мініатюрної прогалини — камінь, пів метра заввишки і метр завширшки, ідеально гладенький, схожий на маленький столик. Наближаюся до каменя, переконаний, що він був
важко крутити педалі вже не можу повертаємо за великий кущ Алекс каже зупинитися і злазить наближається до великого плаского каменя задоволений каже що тут буде супер питаю супер для чого він відповідає щоб грати
місцем призначення наших вилазок до лісу. Торкаюся поверхні каменю, майже гладенький. У що ми тут грали з Алексом? Чи то якось стосувалося вужів? Ми на цьому камені мучили вужів? Може й так... Але як? Що точно ми робили? Хоч я й зосереджуюся на відгомоні, в мене не виходить згадати, незважаючи на спалахи, які
каже мені нумо Етьєне нумо я беру витягнутою рукою у якій він викручується від чого я нервово сміюся я його
пронизують мій дух. Я довго оглядаю сіруватий камінь, а тоді нахиляюся. Бачу на ньому маленькі темні цятки, що не здаються частиною самого каменю. Торкаюся їх пальцем. Сухі, ясно, та я переконаний, що то цятки крові. Двадцять років потому? Чи можливо? Мені це видається мало ймовірним... А ще у вужів немає крові. В будь-якому разі недостатньо, щоб поцяткувати нею камінь.
Ми тут мучили вужів, так, а ще... ще щось.
Чи не казав мені тоді Алекс, що у якийсь момент ми пішли трохи далі в наших іграх?
Тру собі лоба. Незважаючи на холод, він мокрий від поту. Нещодавній страх раптово витикає носа. Господи! Я так наблизився до того, щоб усе згадати, вже майже згадав.
глухий жах домішується до мого збудження та це є частиною гри Алекс мені пояснив і гул мене гіпнозує тікоготіг-готіг-котіг і швидко стає приємним Алекс сміється я сміюся і і і і
і водночас є темні ділянки, які приховують дещо істотне. Дивлюся довкола каменю, наче шукаю щось, сам не знаю що, і кажу собі, що в мене не вийде, відчуваю, що бракує чогось, відчуваю, що бракує...
Алекса. Бракує Алекса.
До біса того Алекса! Я ніколи не був так близько до того, щоб усе згадати, тож я впораюся без нього! Я розпитаю батьків після того, як повідомлю поліцію. Бо я її повідомлю. Я не можу брати ризик того, що Алекс ще вбиватиме. По-перше, він уже вбивав людей до того, як ми знову зустрілися...
Ні, помиляюся. Він якось сказав, що коли ми знову зустрілися, у нього з’явилося бажання продовжити гру і смак зробити її жорсткішою та зухвалішою. Якби він був сам, то гра, певне, не викликала б інтересу.
У мене виривається безрадісне гигикання... й божевільна ідея, як батогом огріває. Так... Так, можливо... Навіть вірогідно...
Хоча це не найправильніше і не найвідповідальніше рішення...
Я розвертаюся й повертаюся по власних слідах після того, як востаннє кинув погляд на камінь. Менш як за десять хвилин після цього я вже в машині, замислений.
Чи це насправді найкраще рішення? Не можу дійти якогось висновку всього за п’ять хвилин. Це дуже серйозно... Маю трохи подумати. До завтра... До того, як повернуся в Друмонвіль... і перетнуся з Алексом на трасі.
Заводжу двигун і прямую на Монреаль.
Алекс, восьмирічна дитина, стоїть біля плаского каменю. Він здіймає догори ліву руку, у якій тримає вужа, що звивається, й усміхається, без сорому показуючи свої дуже нерівні зуби.
— Що ж, Етьєне, починаємо?
— Я не пригадую, що маю робити.
— Та ну, подумай.
Він обходить камінь, не випускаючи з рук рептилію, й зупиняється переді мною. Кладе вказівного пальця правої руки собі на лоба, а потім торкається мого, десь над очима. І вказує підборіддям управо донизу. Там — мій невеликий білий велик лежить на боку, але педаль крутиться сама собою, повільно, наче хтось її зачепив.
...текоготіг-готіг-котіг...
Алекс уже дорослий, із похмурим поглядом, червоним підборіддям і металічною посмішкою від брекетів. І вже не вуж у нього в руці, а закривавлений велосипедний ланцюг. Він підходить і простягає його мені, наче хоче, щоб я теж його взяв. Я налякано відступаю, але перечіпаюся через свій велосипед і падаю горілиць. Б’юся головою об землю... і прокидаюся на підлозі своєї спальні. От лайно! Я насправді впав із ліжка!
Лаючись, іду до туалету, повертаюся і знову лягаю. Третя п’ятнадцять ранку.
Ніякі сни вже нічого не змінять. Рішення ухвалено. Благородне чи лицемірне, боягузливе чи сміливе — мені все одно.