Сьогодні ввечері.
Сьогодні ввечері.
З уже давно почорнілого неба, нарешті, падає сніг. Легкий, майже рідина, про нього й згадки не зостанеться вже до завтрашнього ранку. Як і про мою пригоду з Алексом. Ні подій, ні свідчень. Та чи зникне вона з моєї голови, з моєї свідомості? Зникне вона звідти хоч колись? Не надто впевнений.
Бо чим ближче я до Сен-Валерьєна, тим більше ухвалене рішення видається аморальним і негідним. Чи зможу я жити після цього? Чи не гризтиме мене каяття до кінця днів?
Погодься, шарамижнику! Йди до кінця! Або погодься з власним боягузтвом, погодься з втечею, змирись!
Дев’ятнадцять п’ятдесят дві. Алексів силует під ліхтарем на виїзді із Сен-Валерьєна, але великий палець не відставлений. Нерухомий під дрібним сніжком, що створює навколо нього ореол, він повернувся до траси й чекає. Чекає на мене.
Я приголомшливо спокійний.
Тридцять секунд — і він сідає біля мене. На ньому відразу починає танути сніг і вкриває його тонкою плівкою вологи. Він не дивиться на мене. З-під шапки, натягнутої на голову по самі очі, він уперто дивиться вперед через лобове скло.
По кількох хвилинах я виїжджаю на трасу.
Я все такий же спокійний. Та коли Алекс нарешті обзивається, я підстрибую, наче він ущипнув мене за зад.
— Я знав, що ти не підеш у поліцію.
— Не треба здогадок. Я туди піду. Тому і взяв тебе востаннє, щоб попередити.
Він дивиться вперед, але його брови злегка хмуряться, і це мене дещо тішить: уперше я його переграв, уперше він стикається з чимось, що не зміг передбачити. Тож я пояснюю. Завтра, після уроків, я віднесу анонімного листа, у якому звинувачу такого Алекса Сальвая, мешканця Сен-Ожена, в потрійному вбивстві в Сен-Назері.
І знову мовчання. Здогадуюся, що він і далі дивиться вперед. Нарешті він каже:
— Якщо по мене заявиться поліція, я скажу про тебе. Ти не безневинний в усій оцій історії.
— Знаю. Тому й попереджаю. В тебе є годин п’ятнадцять, щоб втекти. Якщо добре зорганізуєшся, то зможеш бути в Сполучених Штатах уже за кілька годин, і тебе ніколи не спіймають. Якщо викрутишся ти, то викручусь і я. Якщо ж тебе спіймають, я візьму свою частину. Однак погодься, на мені набагато менше провини, ніж на тобі. Ти гнитимеш у в’язниці до кінця днів твоїх.
Нарешті я дивлюся на нього. Він повільно киває. Його спокій мене все більше дратує. Здається, моя пропозиція його зовсім не дивує і не змушує замислитися. Це те, що викликає моє занепокоєння.
— Ну, якщо я втечу, ти зможеш з усім цим жити далі? — питає він. — Зможеш жити з думкою, що залишив убивцю на свободі?
— Я хоча б повідомлю поліцію. А ще...
Я облизую губи й веду далі:
— ...думаю, якщо ти втечеш, то нікого більше не вбиватимеш, як і не вбивав до того, як знову зустрів мене.
— Хто тобі таке сказав?
— Ти сам, якось раз. У будь-якому разі, сильно натякав.
Його рот роздратовано кривиться. Я тріумфую всередині й веду далі:
— Тож, думаю, що сам ти не вбиватимеш. Тобі потрібен я, щоб... щоб грати.
Цього разу його обличчя буквально затьмарюється, і я розумію, що все правильно вгадав, усюди. Раптом ухвалене рішення мені видається правильним, і це додає такої впевненості, що я аж змушений був стримувати сльози полегшення, які навернули на очі.
Після тривалого мовчання Алекс зауважує:
— Я міг би знайти іншого товариша для гри...
Та в голосі бракує звичайної для нього впевненості. Навпаки, мій голос, коли я йому відповідаю, звучить солідно, майже глузливо:
— Але не такого, як той, із ким ти грав у дитинстві й зустрів двадцять років потому...
Спостерігаю за ним, очікуючи побачити, як я його допік, але здивовано помічаю слабку усмішку на губах.
— Твоя правда. Ніхто, крім тебе, не зможе мене зрозуміти. Але навпаки теж правда: ніхто не розуміє тебе краще за мене. Тому ти й вибрав мене в друзі, коли був малим. А сьогодні нічого не змінилося: я впевнений, що ти нікого з голосувальників не брав. Але взяв мене. Твоє підсвідоме впізнало мене, бо десь глибоко в собі ти й далі захоплюєшся грою...
— Пальцем у небо, Алексе.
— То чому ж ти не повідомив поліцію відразу, як зрозумів, що то я вбив тих двох у гаражі?
— Якби ти знав, як мені цього хотілося!
— Ми не просто так зустрілися через двадцять років! У нас з’явилося нове місце для гри! Колись то було в лісі, а тепер у гаражі в Сен-Назері! Маємо туди повернутися, щоб...
— Заткнися, Алексе! — перебиваю його, настільки нажаханий, як і роздратований. — Я ніколи туди не повернуся, ніколи! А до того ж, якщо вдова Ляфонда знайшла труп тієї... тієї жінки, що приходила туди, на місці буде повно фліків і...