— Не турбуйся. Тіло жінки не знайшли й ніколи не знайдуть. Гараж у тому самому стані, що й до цього, ніхто не довідається, що було скоєно ще одне вбивство.
До нього повернулася його посмішка, яка мені колись так подобалася і від якої тепер — мурахи по спині. Питаю, що це означає. Він пояснює: після того як я втік минулої п’ятниці, він почистив і поклав на місце ланцюг. Потім розібрав велосипед тої жінки й розкидав частини в гаражі по купах брухту, скрізь потроху. А тоді пішов, замкнувши двері ключем, який я залишив у замку. Ключ, уточнює він, у нього із собою.
— Я тоді ще й на роботу запізнився, — додає він гигикаючи.
— А тіло жінки? — питаю, не знаючи, чи хочу насправді, щоб він про це говорив. — Що ти з ним зробив?
Я не наважуюся дивитися на нього та впевнений, що його посмішка стала ширшою.
— Те саме, що й із вужами, після того, як користалися ними...
Думаю, у мене вирвалося тихе скавчання. Він це спеціально: він знає, що я не пам’ятаю! Тож питаю майже відсторонено:
— І що ж ми з ними робили?
— Здається, тебе цікавить саме це? А казав, що ти хотів мене попередити про те, що збираєшся робити...
Насмішка в його голосі розчавлює мене, немов бульдозер. Та в мене стає сил на вибух гніву:
— Сука, Алексе! Що ми робили з вужами?
Чую, як він давиться сміхом, і якби я не тримав кермо, то уп’явся б йому в горлянку.
— О, Етьєне! Такий же глибоко вразливий... Як першого разу, коли ми зустрілися в лісі, пригадуєш?
Я мовчу, м’язи розслаблені. Розумію, що він уперше говоритиме про минуле. Наше минуле. І, незважаючи на свої початкові наміри, слухаю.
— Ти тільки-тільки переїхав у район і нікого ще не знав. Ти щодня їздив сам на велосипеді по лісу. Коли зустрів мене, то був такий радий, що знайшов друга. Переконати тебе було легко...
У голові знову з’явився відгомін, але вже не стрибає, як скажений м’яч. Він стає рівним, концентрованим, точнішим.
— Ми щодня їхали велосипедом до лісу. Ти кермував, а я був твоїм пасажиром. І направляв тебе. Я вирішував, куди ми їхали. Ти був слухняним, ти підкорявся. А коли я знайшов великий плоский камінь, виникла ідея гри...
Відгомін стає картинкою, стає звуком, і цього разу це не швидкі блискавки, що проносяться в голові, а справжній фільм, якийсь незвично прозорий, який накладається
Хочеш, щоб ми придумали гру, Етьєне? Гру в жертву. Побачиш, це цікаво, тобі сподобається. Для початку маємо знайти те, що приноситимемо в жертву.
на засніжене лобове скло моєї машини. Алекс же веде легким, як подих вітру, голосом:
— Вужі видавалися мені хорошим вибором, і ти теж погодився. Їх було тьма в тому лісі. Тож я показав тобі, що робити.
Відчуваю, як він злегка нахиляється до мене. В його голосі чується захоплення.
— Ми взяли твій маленький білий велик і поставили на плоский камінь догори дриґом. Він стояв на кермі й сидінні, а два колеса стриміли догори. Це був наш жертовний вівтар. З першим вужем я все зробив сам, щоб тобі показати. Однією рукою крутив педаль. Було чути звук, який нам дуже подобався, пригадуєш? Для нас він символізував початок ритуалу... Тікоготіг-готіг-котіг...
Мої руки сильно стискають кермо; дихання стає частішим.
— Я крутив педаль і водночас опускав вужа, повільно, головою донизу, в перемикач швидкостей. Клацання ланцюга ставало м’якшим, млявішим, і це нас дуже веселило. Я відпускав вужа, і він, випотрошений, врешті падав на камінь, як каша. А іноді — розрізаний навпіл...
Пригадую. О! Пригадую все чіткіше...
— З першими вужами я проробляв усе сам. Та ти швидко приєднався, довго чекати не довелося. І тобі сподобалося. Спочатку я казав тобі, що робити, але ти швидко став справжнім асом. Ми все робили поперемінно...
Дорога спереду робиться менш помітною, її все більше заступає прозорий фільм, який стає
Нумо, Етьєне... Опускай його... Он туди... Дивись на його голову!.. Уггу! Супер! Відпускай... О! Він застряг у перемикачі швидкостей, прекрасно!.. Ось так, кінець... Гаразд, шукаємо іншого!
щільнішим. Відчуваю, що Алекс зовсім поруч, я навіть відчуваю, як його голос ковзає по моїй щоці.
— За кілька тижнів ми вже достатньо знали про вужів... Ми стільки їх убили! Мали йти далі. Спробували з хом’яком і жабою. Було цікавіше: багато крові, багато всього... та нам одразу захотілося піти далі... Я пояснив тобі, що робитимемо, і ти погодився... Пригадуєш?
У цьому місці фільм стає невиразним, майже повністю зникає... Тільки обривки голосу все ще чіткі, але
Він ідеальний, Етьєне. Хай він наблизиться... Ось так, дуже добре. Дивись, який він покірний...