він не супроводжується жодною конкретною картинкою.
— Саме цього дня все припинилося, — веде далі Алекс. — А за два місяці моя сім’я переїхала до Сен-Ожена...
Він зітхає. Я знову бачу перед собою дорогу, але вона наче зійшла з картин Далі, така звивиста, мокра й рвучка. Легкий сніг видається слідами від крейди.
— Цього дня ми пішли трохи далі, — розповідає мій пасажир. — А тепер, двадцять років по тому, ми підемо ще далі. Я вже двічі зробив. Нині твоя черга. Тобі грати!
Я відкриваю рота, щоб говорити. Відчуваю, як він затерпнув, наче я вийшов від дантиста, але в мене виходить вимовити:
— Що ми зробили того дня?
Він не відповідає. Я повільно повертаю до нього голову. Він зовсім близько, я бачу тільки його чорні очі.
— Що ми зробили, Алексе?
— Ти маєш дивитися вперед.
Я знову дивлюся на дорогу. Вона вже не здається сюрреалістичною, як мить тому. Вона пряма, і фари яскраво освітлюють автомобіль, що їде повільніше за мене і у якого я майже врізався...
Я з усіх сил тисну на гальма, й колеса починають ковзати на тонкому шарі снігу, який тане... Я кручу кермо в усі боки, безупинно повторюючи, що маю залишатися на трасі. В паніці кидаю погляд назовні... коли натикаюся на Алекса. Він не рухається, зовнішньо дуже спокійний, і уважно дивиться на мене. Його ставлення так мене дивує, що я на мить забуваю про машину.
Потім відчуваю, як мене кинуло вправо. Хапаюся за кермо, в мене виходить відновити контроль... і машина, нарешті, зупиняється. Ми на узбіччі, наче просто зупинилися перепочити чи з якоїсь незначної причини. Інші автомобілі минають нас, не звертаючи уваги. Якби не моє серце, що вискакує з грудей, можна було б подумати, що нічого не сталося.
Я глибоко зітхаю й закриваю долонями обличчя.
— Ти впорався, як профі, — каже Алекс.
Його поведінка не змінилася.
Мені стає зле. Треба чогось випити, бо голова обертом. Вдалині, десь за кілометр, бачу зону відпочинку на трасі. Без жодного слова починаю їхати. Коли звертаю на з’їзд до зони відпочинку, Алекс питає, що я роблю. Пояснюю, що маю зупинитися. І додаю, не дивлячись на нього:
— А ти вийдеш тут. Я хотів тебе попередити й попередив. Завтра по обіді я йду в поліцію. Якщо ти ще будеш у Сен-Ожені, тим гірше для тебе.
Виходжу з машини. Сніг уже не падає, й інших машин немає на зупинці. То на краще. Іду до туалету й опиняюся в невеличкому яскраво освітленому приміщенні з графіті на стінах, але досить чистому. Відразу прямую до умивальника й буквально хлюпаю водою в обличчя. Серце відразу відновлює нормальний ритм, і миттєве полегшення поширюється всім тілом. Господи! Мені справді вдалося уникнути цього! Дивлюся на своє обличчя в дзеркалі, з якого стікає вода: шкіра біла, як молоко, навколо втомлених очей кола, чуприна скуйовджена... Наче позбавився від кошмару. Та я ще не позбавився від нього.
Невдовзі. Ось-ось.
Хіба що Алекс не дослухається до попередження і поліція його знайде... Тоді для мене почнеться інший кошмар.
Ні, я перебільшую. Насправді, чим я ризикую?
Не знаю... І це найгірше...
У дзеркалі бачу, як відчиняються двері й заходить Алекс.
— Я сказав тобі йти, — кидаю відбитку в дзеркалі.
— Не зараз, ходімо! Ти якраз пригадуєш...
Я презирливо сміюся.
— Вужі! Я думав, що ми витворяли щось жахливе в тому лісі! Якби знав, уже давно все розказав би!
— Ну, це теж не абищо для восьмирічних дітей. А те, що ми потім робили з вужами теж непогано...
Я мовчки дивлюся на нього в дзеркалі. На його обличчі з’являється маленька посмішка.
— Ти так і не пригадуєш, еге ж? Ні того, що ми робили в останній день...
Цього разу в нього нічого не вийде! Я не проситиму його сказати, я ні про що його не проситиму!
— Скажімо, — веде він далі, — це сповіщало про те, що ми робитимемо двадцять років по тому, навіть якщо ми про це й не здогадувалися...
— Що робиш ти! — не втримуюсь я, обертаючись до нього. — Не вплутуй мене у все оце!
— Ти вже вплутався.
— Досить, Алексе! Так не піде! Кінець! Я даю тобі шанс врятуватися, тож скористайся ним і тікай!
— Ти просто боягуз, Етьєн Сеґен! Ти вчиняєш так, щоб не бути вплутаним у все це...
— Так, я боягуз! Моє життя починає налагоджуватися, і ти не руйнуватимеш його — так зрозуміло?
Він повільно киває. Тоді поправляє шапку, розвертається і, йдучи до виходу, звично кидає:
— До п’ятниці, Етьєне... Гарного вечора в Друмонвілі.
— Ти нічого не зрозумів! — кричу я раптом у паніці. — Тебе заарештують, дурню! Що потрібно, щоб ти зрозумів? Грошей? У мене є три тисячі баксів, я віддам їх тобі! Я готовий заплатити тобі, сука! щоб ти зник з мого життя!