Він виходить, навіть не обернувшись. Я б’ю кулаком об умивальник, випускаю жорсткий рик. І відразу жалкую про те, що сказав. Що змусило мене запропонувати йому грошей? Мій розпач не аж такий великий, щоб так чинити!
Алекс більше хворий, ніж я думав...
Тоді тим гірше. Я повідомлю поліцію й відповідатиму за власну участь у всьому цьому. У будь-якому разі все буде добре. Я впевнений.
Та моє нажахане зображення не додає мені впевненості.
Перше: повідомити поліцію в Друмонвілі. Друге: розказати все батькам. Не знаю, що з цих двох завдань лякає мене більше...
Я рішуче прямую до дверей, коли чую якесь шарудіння, що змушує мене завмерти. Дивлюся довкола, насправді нікого. Всі дверцята кабінок зачинені.
Кабінки...
Дивлюся всередину кожної кабінки.
За третіми дверцятами видно дві ноги.
Я відступаю на пару кроків і впираюся спиною в стіну. Хтось там був і все чув! Усе!
Я ледве не кинувся щодуху тікати, а тоді обізвав себе ідіотом: Алекс щойно назвав моє повне ім’я й місто, куди я направляюся! Мене легко знайдуть! Втеча тільки підтвердить, що я винен. Я починаю міряти кроками приміщення, не випускаючи з поля зору ноги, що стоять нерухомо. Як же могло статися, щоб мені так не пощастило! І як так сталося, що там хтось є, якщо жодної машини надворі!
Найкраще побачити хлопа, подивитися на нього, вияснити, що він чув. Маю просто зачекати, коли він вийде. По тому, який він матиме вигляд, буде зрозуміло, чи він усе зрозумів, чи ні...
Та ноги так і лишаються нерухомими. Здається, чутно, як дихає незнайомець, але я не впевнений. Господи! Що він там робить?
Він знає, що я тут і боїться. Він боїться виходити! Він боїться мене!
Тож я набираюся відваги й підходжу до кабінки.
— Є там хтось?
І відразу розумію, як дурнувато звучить запитання. Але, здається, чую, як комусь легенько гикнулося за дверцятами.
Мені знову спадає на думку, чи не краще буде втекти, але я відразу відкидаю такий намір. Занадто ризиковано.
— Виходьте, хочу з вами поговорити, — кажу я, сподіваючись, що нормальним голосом.
Господи! Що я йому скажу? Навіть тіні якоїсь пристойної думки! Та я, нарешті, чую якийсь рух: біжить вода, яку спустили, клацає замок на дверцятах...
Хлопчина десь років вісімнадцяти, може двадцяти. Невисокий, але досить кремезний. Шкіряне пальто, в правій брові кільце. Зазвичай, він має справляти враження досить крутого, але не тепер. Після того, як кидає на мене прихований погляд, він нервово оглядає приміщення.
Потім робить кілька невпевнених кроків, а я, так і не вирішивши, що робити, відходжу. Він не наважується повернутися до мене спиною й гарячково закидає сумку на плече. Хлопець, який голосує на дорозі і який зупинився тут. Ось чому немає інших машин на стоянці.
Ми довго дивимося один на одного. Він потроху рухається боком, наче боїться, що будь-який різкий рух може спричинити непоправне.
— Ти все чув, так?
— Я... я не знаю, про що ви, — бурмоче він, очі сповнені занепокоєння.
Він бреше, зрозуміло. Він усе чув. Не лише моє ім’я та назву міста, а й те, що я дав Алексу шанс, що пропонував йому втікати та що навіть пропонував гроші, щоб він зник! Тож шанси, як я сподівався, на те, що можна буде викрутитися в поліції, випаровуються, розсипаються, і я бачу, як лечу у яму, яку сам і викопав. Наче читаючи мої думки, хлопець панікує й швидко починає задкувати до дверей:
— Мені пофіг ваші проблеми, чоловіче! Мені пофіг, що роблять інші, чи що вони кажуть! Мені немає до того ніякого діла!
Безодня, у яку я занурююся, спотворює будь-які доводи. Я тільки розумію, якщо хлопець звідси вийде, мені — гаплик! У мене не буде ніяких виправдань у поліції, ніяких! А погодитися з думкою, що хлопець може просто забити на все й ніколи нікому не розказати про те, що чув, це неможливо.
Тому не можу дозволити йому піти.
Тож іду просто на нього. І доки наближаюся, здивовано питаю себе, а що я власне робитиму тепер, в наступні кілька секунд...
Моя поведінка навряд чи викликає довіру, бо в очах хлопця промайнув страх. Він засовує праву руку за вилогу свого пальта й продовжує ламким голосом:
— Мене не обходить, що ви там робите, клянусь! Мене не обходить, що ви...
Та я не даю йому закінчити. Коли бачу, як ота рука пірнає під пальто, відразу в голові виникає картинка: він витягне мобілку, щоб зателефонувати в поліцію... чи гірше, ножа, щоб напасти на мене! З його рокерським виглядом, мене б це не здивувало! Тож останні краплі глузду, які ще лишалися, зникають. Я кидаюся вперед й по-дурному, не дуже розуміючи, чого чекаю від такого жесту, з усієї сили штовхаю хлопця, у мене виривається хрипкий крик. Я не хочу, щоб він витягнув свою мобілку чи ножа, я не хочу, щоб він повідомив про мене, щоб він був тут, щоб взагалі існував! Не хочу, не хочу, не хочу!