Сьогодні 12 жовтня і, навіть незважаючи на те, що деякі дерева зробили собі осінні зачіски, надворі дуже тепло. Виходи продовжуються, незворушні у своїй регулярності: Сент-Маделен... Мон-Сент-Ілер... Бельой... Дев’ятнадцята година, вечоріє. Десь через тридцять хвилин я вже буду у своїй великій чотирикімнатній квартирі. Сам. Перспектива — так собі.
Навіть якщо я й не ділюся з батьками, останні три місяці були справді поганими. Після того як пішла Манон, я плачу майже щоночі. Я нічого не можу вдіяти: лягаю, трохи стривожений, засинаю хвилин за двадцять і через кілька годин просинаюся в сльозах. І знов засинаю тільки на світанку. Ну справжня італійська мелодрама. Однак тепер, коли я маю нову роботу, безсумнівно, буду дуже завантаженим, щоб киснути, і сподіваюсь, занадто втомленим, щоб упиватися нічним рюмсанням.
Ці блискучі раціональні доводи, переможені розмірами й мороком, зникли щойно я відкрив вхідні двері. Падаю проти власної волі в крісло і поринаю в похмурі та звичні роздуми, які загалом складаються із суміші каяття, невдоволення та нерозуміння. Навіть якщо Манон сказала, що кидає мене не заради іншого чоловіка, я не можу її уявити інакше, як такою, що кохається з типом, набагато гарнішим за мене, приємнішим і, головне, набагато кращим коханцем. Зрозуміло, що в моїх думках вона кричить від насолоди під цим невідомим тілом, вона відчуває насолоду, як ніколи не відчувала зі мною впродовж шести років спільного життя, вона марить від задоволення, і кожен із її численних оргазмів сильніший від попереднього, до того ж вона просить свого грецького бога цілувати її ще, і ще, і...
Я рвучко підводжуся. Не потрібно цього сьогодні ввечері! Занадто багато роботи. І відсуваю на пізніше сеанс мазохізму й відкриваю сумку. Я почну з новели Сакі «Срєдні Ваштар», тої, що повинні прочитати студенти до понеділка. Я дивлюся на книжку у своїх руках, антологія багатьох фантастичних новел. Що я відкрию у невідомому мені світі? Кровожерних монстрів? Вампірів? Перевертнів? Я усміхаюся, відкриваю книжку на потрібній сторінці й починаю читати.
Новела не налічує й десяти сторінок, тож я закінчую її за кілька хвилин. Після того як прочитав останній рядок, я деякий час не рухаюсь, а потім закриваю книжку. У квартирі повна тиша. Тільки гуготіння холодильника змушує легенько вібрувати повітря.
Я повинен визнати: ця маленька історія мене певним чином зачарувала.
До того ж зміст її досить простий: маленький десятирічний хлопчик — під опікою своєї тітки. Через те що вона повністю його контролює і не дає йому ніякої свободи, він швидко її зненавидів. Якось дитина ловить тхора, ховає його в сараї й починає вважати його таким собі богом. Через деякий час тітка дізнається про таємницю хлопчика. Вона вирішує знайти тварину, щоб позбутися її. Дитина з вікна своєї спальні бачить, як тітка входить у сарай. Через кілька хвилин звідти виходить тхір і зникає серед природи. Але тітка не з’являється. Дитина задоволена відходить від вікна.
От і все. Нічого не пояснюється, але ми легко здогадуємось, що сталося: завдяки уяві дитини тхір справді став богом, богом-месником. Немає там нічого оригінального. Та все ж ця історія мене зачепила. Я кручу й верчу книжку в руках і намагаюся пояснити це враження.
Чи від наступних оповідань буде такий самий ефект?
Я читаю весь вечір. Назавтра я також цілий день занурююсь у книжку. По суті, я дозволяю собі зупинитися в суботу ввечері близько двадцятої години. Прочитав новелу По і весь роман Кінґа «Сяйво», такий собі томик на п’ятсот сторінок. Вердикт: здорово. Кінґ — невеликий стиліст, та він уміє розказувати історії. По, ну, просто жахливий. Але, незважаючи на моє здивування й задоволення, цих два автори мене не зачепили і не заворожили так, як Сакі. Не знаю чому. Можливо, тому що «Срєдні Ваштар» була першою новелою цього жанру, яку я відкрив. Та я впевнений, там — щось більше, навіть якщо не можу його визначити.
Задзвонив телефон. Це Луї. Як я й очікував, він пропонує відсвяткувати мій новий статус «функціонера від освіти». Навіть якщо в мене і є бажання, то мушу відмовитись: я дуже втомився, а завтра із самого ранку повинен готуватися до свого першого курсу. Луї розуміє й бере з мене обіцянку, що святкування тільки відкладається. Я обіцяю. Він мій найкращий друг, і буде першим, із ким я відсвяткую свою нову роботу.
У мене вистачає ще сил сходити за фільмом, але не додивитися його до кінця. О третій годині ранку я просинаюся, все ще в кріслі, неспокійний, а в голові — одна тільки Манон. Та на відміну від попередніх ночей я не плачу. І знов швидко засинаю. Отже, я мав рацію: робота стане чудовою отрутою для моїх «тарганів».