Выбрать главу

Хлопець відскакує назад, дихання важке, його сумка падає, він махає широко розставленими руками, намагаючись утримати рівновагу. Фраза, яку він почав, закінчується чимось нерозбірливим, наче він казав: Мене не обходить, що ви овоесамосое ... він усе ж падає назад, і я бачу, як його голова сильно б’ється об раковину. В порожньому приміщенні чується жахливий «трісь», що буквально розриває моє серце, бо в мене таке враження, що яма, яку я копаю вже кілька днів, щойно стала глибшою на пару метрів...

Хлопець зм’якнув, розпростерся на підлозі й не рухається, очі заплющені.

Я повільно йду до нього. Здається, що його груди більше не рухаються.

Чи дихає він?

Я нахиляюся й, забувши про обережність, трясу його. Жодної реакції. Тремтячою рукою воджу біля його рота й носа. Гадство! Я не відчуваю, щоб він дихав! Нахиляюся й прикладаю вухо до грудей. Неможливо почути серце через це пальто. А думка оголити його грудну клітку мене раптово лякає.

Я підводжуся, відкриваю кран, набираю воду в долоні й бризкаю на обличчя хлопця. Жодної реакції. Тоді я швидко задкую й спираюся на стіну, наче хочу втиснутися в неї.

Я вбив його!

Я починаю задихатися, наче в мене в горлі застрягло щось, що не хоче виходити. Я б’юся потилицею об тиньк: раз, двічі, тричі, дихання переходить у довгу болісну гикавку, а ці жахливі слова знову пронизують душу, як шабля, що розтинає мене навпіл.

Я вбив його!

Але якого біса він тут вертівся! З-за нього я втратив розум, коли він засунув руку в пальто, щоб... щоб...

Засумнівавшись, повертаюся до тіла і, переборюючи відразу, обшукую внутрішню кишеню пальта.

Ні мобілки, ні ножа. Тільки гаманець. З двома сотнями доларів.

Він хотів запропонувати мені гроші. Заплатити, щоб я його відпустив!

Моє переривчасте дихання переходить у довгий, переривчастий стогін, який стає таким пронизливим, що від нього починають боліти вуха в мене самого.

Тож я підводжуся й біжу до виходу. Бачу все, як в тумані, б’юся об одвірки й жахливий біль пронизує плече. Кажу собі, що надворі бігтиму далі. Бігтиму по трасі. Бігтиму годинами, днями, роками, доки мене хтось не зупинить і не пояснить, що все це було марево, що нічого не сталося...

Та тільки виходжу надвір, відразу зупиняюся.

Одна машина стоїть за моєю. Двигун працює, та я вгадую, незважаючи на морок, що всередині немає нікого.

У паніці оглядаю все довкола в пошуках нового прибульця, коли поруч зі мною відчиняються двері вбиральні для дам. Звідти виходить жінка, одягнута в шубу. Я буквально відскакую назад і проводжаю її очима, наче вона нападатиме на мене. Вона спочатку усміхається мені, а потім хмурить брови. Я насправді повинен мати дивний вигляд. Такий, що жінка пришвидшує крок, почуваючись не надто впевнено, і перш ніж сісти в авто, кидає на мене заінтригований погляд.

Дивлюся, як її машина віддаляється й зникає. Тепер неможливо залишити тут тіло хлопця! Та жінка мене добре роздивлялася, тож ще довго пам’ятатиме про мене! А фари її машини освітлювали мою, тож вона згадає і колір, і марку! Коли прочитає, що якогось хлопця знайшли вбитим у зоні відпочинку на трасі, вона швидко складе два і два!

Стогін поновлюється, і я починаю крутитися довкола себе, наче рішення чи ангел-рятівник з’явиться переді мною.

Та я сам.

Перестаю обертатися, в голові паморочиться. Іду до машини й відчиняю задні дверцята. Потім повертаюся до вбиральні.

Усе робити швидко, доки ніхто не з’явився.

Застигаю перед тілом. Дивлюся на нього якусь мить, потім нахиляюся, щоб підхопити його попід руки.

Мені все ще не віриться, що це роблю я. Та я підіймаю його й тягну до дверей. Підвиваю як від зусиль, так і від безвиході.

Перш ніж вийти, впевнююся, що на стоянці нікого немає. Траса за сто метрів, ніхто не має зауважити, що відбувається. І навіть якщо й помітять, я задалеко, і надворі надто темно, щоб побачити моє обличчя чи відрізнити марку автомобіля.

Я востаннє зупиняюся. Виходжу, тягнучи тіло до машини. Його ноги неприємно шкребуть по вкритому снігом асфальту. У мене виходить покласти тіло на заднє сидіння. Роблю невеличку перерву й повертаюся за сумкою хлопця, яку кидаю в багажник машини. Нарешті заводжу двигун.

Виїхавши на трасу, розумію всю абсурдність ситуації. Але що я збираюся робити? Відвезти труп до Друмонвіля? Доправити його в госпіталь, стверджуючи, що натрапив на нього по дорозі? Що мені робити з цим тілом?