Не знаю, просто не уявляю!
Їду не більше як двадцять секунд, як фари вихоплюють постать, що задкує, голосуючи великим пальцем.
Я зітхаю, довго й глибоко, полегшено і безнадійно водночас.
Починаю гальмувати і вперше в житті кажу собі, що фатум існує.
Коли Алекс відчиняє дверцята, він одразу не сідає. А нахиляється й кидає в мене напівзнущально, напівпрезирливо:
— В чому річ, мосьє правильна свідомість? Ти хочеш запропонувати мені шість тисяч доларів замість трьох?
— Алексе, ти мені потрібний.
І ці слова, вилітаючи з мого рота, розтинають язика, розривають губи, і я, заплющуючи очі, на якусь мить бажаю ніколи більше їх не розплющувати.
Та Алекс не сідає. Він підозріло дивиться на мене, питає, що відбувається. За тридцять секунд я описую ситуацію. Двічі чи тричі в мене зривався голос, та мені вдалося не втратити контроль. Алекс повністю приголомшений. Він недовірливо заглядає на заднє сидіння машини.
— Ти вбив його?
Я стогну, куйовджу собі волосся:
— Я... я не навмисне, я тільки хотів, щоб... щоб...
Бачу задоволення в Алексових очах, і це породжує миттєве бажання поїхати. Але я нічого не роблю. Він мені потрібний. Як тоді, коли ще був малим.
Господи, я знепритомнію, це не має жодного сенсу...
Та голос Алекса, який нарешті сідає поряд, струшує мене:
— ОК. Поїхали.
Я нічого не питаю, радий, що, нарешті, хтось бере контроль над ситуацією у свої руки. Необережно вискакую на швидкості на трасу, провокуючи численні сигнали клаксонів позаду.
Ми їдемо тридцять секунд мовчки, і я минаю панно, яке сповіщає, що Сен-Назер буде за кілометр. Щось відчувши, нарешті питаю, куди ми їдемо.
— У гараж, — просто відказує мій пасажир.
— Нізащо! Нізащо я...
— Слухай мене, сучий занудо! — раптом сердиться мій пасажир. — Ти взяв мене, щоб я витягнув тебе з лайна, тож дай мені це зробити! Або ж висади мене тут і розбирайся сам зі своїми довбаними проблемами!
Якусь мить я мовчки дивлюся на нього. Нараз на мене спадає повний спокій, спокій, який не дає жодного полегшення, жодної безтурботності, але який змушує замовкнути всі надмірні заперечення.
Спокій фатуму.
Звертаю на з’їзд до Сен-Назера.
Бачу, як збільшується червоне блимання світлофора. Я нічого не відчуваю. Просто хочу, щоб мені сказали, коли все скінчиться.
Алекс поряд, не каже ні слова, не рухається.
На темній дорозі ми не зустрічаємо жодного автомобіля. Здається, що моя машина пливе в просторі.
Гараж. Довкола старі каркаси. Заїжджаю на подвір’я. Зупиняюся. Глушу двигун. Тиша. І я питаю в Алекса безбарвним голосом:
— Чому від початку саме цей гараж?
Його обличчя невидиме в темряві, та я бачу швидкий сполох від брекетів на зубах:
— Працюємо.
І виходить. Надворі ми обмінюємося поглядами. Кілька разів металеве брязкання автомобільних трупів прорізає нічну тишу. Алекс іде до гаража, смикає за ручку дверей, а потім повертається до мене:
— Іди відімкни двері.
Кажу йому, що ключ у нього.
— Я кинув його в бардачок твоєї машини, саме перед тим, як прийти до тебе у вбиральню. Таким чином, якби поліція приїхала мене затримувати, я б сказав, що ключ був у тебе.
Я ні шокований, ні здивований. Я байдужий.
Беру ключ із бардачка і йду відчиняти двері гаража. Роблю два кроки до середини й вмикаю світло. Неонова лампа висвітлює вже знайоме умеблювання. І, зрозуміло, немає й сліду від тієї жінки, що була тут минулого разу.
Виходжу надвір і зупиняюся біля машини. Чекатиму на Алекса тут. Усе інше — його справа. Що б він не робив, я не хочу цього знати.
А потім? Що я робитиму потім? Далі викладатиму й житиму, як ні в чому не бувало?
Немає бажання про це думати. Не тепер.
Я маю гидувати собою, але я такий відсторонений, що не відчуваю нічого схожого. Тож зі здивуванням чую голос Алекса, який наказує мені взяти тіло хлопця й занести його в гараж.
— Але... але я думав, що... що...
— Що думав? Що я все зроблю? Ти хочеш, щоб я не лише знайшов рішення, а ще й зробив усю роботу? Вибач, старий, але воно так не працює! Твоя черга бруднити руки!
Жах миттєво повертається. Не так усе уявлялося! Не знаю, що в Алекса на думці, але й мови бути не може, щоб я хоч щось робив із тілом! Алекс підходить до мене, тримаючи руки в кишенях.
— Попереджаю, Етьєне: якщо ти не робитимеш того, що я кажу, я розвертаюся і йду, а ти виплутуєшся сам. Ось так — усе просто.
Я кусаю губи. Гаразд, згода, я витягую тіло. Важливо, щоб воно не залишалося в машині. Як тільки воно опиниться в гаражі, я просто піду! Навіть якщо хлопця знайдуть тут, мене не зможуть вирахувати.