Хіба якщо я повідомлю поліцію про все, що зробив Алекс... Та після сьогоднішнього вечора хіба зможу я когось попередити?
Не тепер!
Кидаю оком на дорогу. Звичайно, жодної машини. Тож відчиняю задні дверцята, беру тіло попід руки й витягую. Тягну до гаража, і в голові формується абсурдна картинка: та, на якій Христос несе свій хрест на гору Голгофа під безжальними поглядами центуріонів.
У випадку з Христом ішлося про несправедливість. А в моєму? Нещодавно я так і думав, та чи можу знову так стверджувати? Знову думаю про ту яму, яку рию вже багато днів, яму, дно якої досягло сипких пісків...
Входжу в гараж зі своєю ношею, просуваюся трохи вперед і кидаю на землю біля двох великих ланцюгів, прикріплених до лебідки. Відразу йду до виходу, та на дорозі постає Алекс.
— Як можеш бачити, я добре зробив свою роботу. Жодного сліду наших останніх відвідин. Частини велика розтикані по різних купах...
— А тіло жінки?
— Я казав уже, я зробив із ним те саме, що ми робили з вужами, коли закінчували грати...
Відкриваю рота, щоб сказати, що я не пам’ятаю, але відмовляюся: мені наплювати, глибоко, повністю! Тож кажу випустити мене, як несподівано якийсь стогін змушує мене підскочити й розвернутися одним рухом. На землі хлопець трохи ворушить рукою, а з рота чується слабке хрипіння. Він живий!
Раптом я вже й не знаю, чи радіти мені цьому факту, чи ще більше жахатися.
— Ти ж казав, що вбив його! — шипить заскочений зненацька Алекс.
Я не знаю, що сказати, бурмочу, що я не відчув його дихання, що був переконаний, що він мертвий... Зненацька обличчя Алекса просвітлюється й на ньому відбивається справжній тріумф.
— Прекрасно! Твоя черга грати, Етьєне...
Дві секунди розгубленості, і я розумію. Він божевільний! Якщо він думає, що я...
Хлопець знову стогне. Я швидко йду до дверей, наказуючи Алексу відступити. Та він хапає мене за плечі й зупиняє. Я пручаюся, викрикую образи й хочу його вдарити. Він ухиляється від мого нападу і б’є мене кулаком у живіт, від чого я згинаюся навпіл. Господи! Я вже ніколи не зможу вдихнути! Доки я хитаюся, болісно хапаючись за живіт, чую, як кричить Алекс:
— Ти підеш до кінця, чуєш?
Мені так бракує повітря, що перед очима вже мерехтять зірочки. Все ще зігнутий, з очима, повними сліз, помічаю, що хлопець починає ворушитися. Він із секунди на секунду відкриє очі, побачить мене... І Алекса, який не випускає мене...
Сердитий, дихання ще не відновилося, я повертаюся в протилежний бік і бачу вглибині відчинені двері. Не роздумуючи, кидаюся в тому напрямку, руки притиснуті до живота, і вибігаю у двері.
Туалет. Хай так. Тут хлопець мене не побачить, Алекс дасть мені спокій, я буду сам і недоступний для світу! Зачиняю двері, замикаю їх. Навкруги тотальний морок, та я з нього лише сміюся. Падаю на землю біля унітаза й віддаюся власним стражданням. З іншого боку чути насмішкуватий голос Алекса:
— Яка героїчна втеча! Ти збираєшся просидіти там до кінця своїх днів? Надто пізно, Етьєне! Ти влип по саму шию! Доведеться відповідати!
Мені хочеться крикнути, щоб він заткнувся, але я надто заклопотаний тим, що намагаюся відновити нормальне дихання. В животі пече, а від браку кисню голова починає пульсувати, роздуватися, розколюватися... Дихай, суко! Дихай! Картинки заполоняють мій змучений мозок: бачу останні тижні, як усе налагоджувалося, як потім увімкнувся інший механізм, а далі все розвалилося, аж до останнього випадку у туалеті в зоні відпочинку на трасі, коли я штовхнув хлопця, а він кинув цю невідповідну репліку: Мене не обходить, що ви овоесамосое...
Я дико кричу й, нарешті, можу нормально дихати. Мені стало так добре, що я опускаю голову на унітаз і так сиджу вічність.
Гугіт від мого власного дихання, що стояв у вухах, потроху стишується... і поступається місцем іншим звукам, крикам у гаражі. Про допомогу.
Хлопець!
Алекс якраз... якраз його...
Він усе кличе «на допомогу» слабким прохальним голосом, і я затуляю вуха долонями. Та до мене долітає голос Алекса. Сильніший:
— Виходь звідти, Етьєне.
Я підводжу голову. У повнім мороці розрізняю тільки тоненьку смужку світла під дверима.
— Виходь, бо виламаю двері й витягну тебе. І тобі вже буде не до сміху, попереджаю!
Я не можу вийти! Не можу наражати себе на оте дійство, коли хлопця вбиває психопат! Не можу витримати цих обставин, що спровокував... я, так! чорт! я, визнаю, я! я! та я не можу! Я не можу!
— Даю десять секунд, — чується голос навіженого.