Ясно: якщо я не вийду сам, Алекс змусить мене пережити ще раз неприємну чверть години. Я не можу тягатися з ним, варто тільки згадати удар кулаком, який він завдав мені нещодавно...
Тож я повільно встаю й протягую руку до дверей. Ковтаючи схлипи, повертаю ручку дверей. Уперше за багато років невпевнено прошу божого захисту й виходжу з туалету.
Приміщення видається метрів на сто довшим. Я рухаюсь, як сомнамбула. Алекс тут, руки за спиною, спокійний. Він став поміж мною і дверима. Будь-яка спроба втечі нічого не дасть. Чую стогін справа і повертаю голову. Хлопець лежить на спині, його ноги прив’язані мотузкою до одної з підпірок. Руки закинуті за голову й прикріплені до двох ланцюгів, кінці яких накручені на лебідку. З жахом розумію принцип: крутячи кривошип, обидва ланцюги накручуються на лебідку й руки хлопця витягуються. Свого роду четвертування. Його руки вже й так розтягнуті до максимуму й нещасний, який поки що мене не бачить, кличе на допомогу, зовсім не розуміючи, що з ним відбувається.
Повертаю голову й впираюся в Алекса, який мені просто каже:
— Нумо.
— Ти божевільний, Алексе!
— Станеться саме так! — вигукує він. — Мені набридло грати самому! Тепер твоя черга! Я розказав тобі правила, тож ти починаєш грати, чуєш? Зараз!
Тиша. Спокійніше, з жорстокою усмішкою, він додає:
— Як колись, коли були ще малими. Але з вужами покінчено. Ми вже виросли.
— Співчуття...
Це слово шепоче хлопчина. Його обличчя було повернуте до мене, обличчя, вкрите потом, обличчя мученика. Його сповнені страждання очі дивилися благально. Він хоче, щоб я допоміг йому, витягнув його звідси.
— Від... відв’яжіть мене... Я нічого не скажу... Я...
Його руки витягнуті, напружені... і сльоза, там, на щоці...
— Я нікому нічого не скажу! Клянусь! Проявіть співчуття, від... відв’яжіть мене...
І починає плакати, як дитина, як дитина, якою він насправді і є! Йому всього двадцять років, Господи! І він просто голосував, нікому нічого поганого не хотів, а тепер сам намарно страждає, через мене! Через мене!
Нудота підступає до горла. Я кидаюся до дверей. Алекс, злегка зігнутий, повільно розводить руки й буквально хрюкає:
— Нумо. Спробуй-но...
Я перелякано зупиняюся. Однак не думаю підкорятися, кидаю йому просто в обличчя, що не робитиму цього, що не буду кінчати цього нещасного, що нікого не вбиватиму.
— Прекрасно! — сухо відказує Алекс. — Але попереджаю, Етьєне, якщо це маю робити я, то він страждатиме годинами, будь певний!
Я кидаюся до нього, він відштовхує мене без жодних зусиль. Я знову налітаю. Він б’є мене в шию, і я падаю на підлогу. Розтираю потилицю й кривлюся. Нарешті підводжуся, охоплений шалом. Нічого не кажу, не рухаюся, не знаю, що робити! Позаду хлопець знову починає благати про допомогу. Кричу йому, щоб заткнувся.
— Нумо, Етьєне, заткни його! Він твій! Він однаково не вибереться звідси, ти ж знаєш! Або це зроблю я, і він пізнає пекло, мучитиметься годинами, або ж це зробиш ти, і він буде вільний за дві хвилини!
Алексів голос, крики хлопця, головний біль... Це занадто, голова йде обертом, я знепритомнію, якщо нічого не вдію впродовж десяти секунд, я, я, я...
— Нумо, Етьєне! — волає Алекс.
Починаю йти до лебідки. Витріщаюся на хлопця, який, не перестаючи кричати, з невимовним жахом дивиться на мене. Відкриваю рота, щоб йому щось сказати, сам не знаю що, та мені бракує сил вимовити хоч слово. Я беруся за кривошип, відвертаю голову й роблю повний оборот. Я тільки хочу зупинити той звук, оті благання. Але стається навпаки: крики стають удвічі сильнішими, слова перетворюються на якесь нерозбірливе звуконаслідування, і я не можу втриматися, щоб не повернути до нього голову. Руки нещасного так витягнуті, що шкіра стала молочно-білою, навіть у деяких місцях почала розриватися... Від цього жахіття я роблюся хворим, але й далі кручу кривошип. Чую злісний хрускіт, здається, ліва рука не витримала. Завивання жертви, моєї жертви, стають пронизливими, рот відкритий неприродно широко, а його очі, з яких крапають сльози, — дві безодні невимовного страждання.
Курва! Я ж не скорочую його страждання, а навпаки! Змушую його страждати більше, як кат, як нацист, я піддаю його тортурам! Я кидаю кривошип і кричу, що більше не можу, що все, досить, що це пекло, досить з мене, любов’ю небес прошу, досить! Алекс же, руки й далі за спиною, спокійно кидає, але спокій той видається найтяжчим богохульством:
— І ти його отак лишиш? Думаєш, доки ти тут говориш, йому менше болить? Чим довше ти чекаєш, тим йому більше болить, Етьєне! Ти змушуєш його більше страждати!