І його темний погляд шваркає мене блискавкою, яка пронизує мозок і випалює до крихти залишки здорового глузду. Я рвучко хапаюся за кривошип, зажмурююся й починаю крутити його так швидко, як тільки можу. Один оборот, другий, третій... Я нічого не бачу, але чую страхітливі, нестерпні звуки: того, як рветься тіло, як хрустять кістки, крики більше не належать людській істоті. Кривошип стає повертати все важче, і я налягаю на нього всією своєю вагою. Виття переходить у булькання, щось гаряче й рідке хлюпає на долоні, та я так і не розплющую очей і кручу, кручу... Починаю ридати сам, волаю на все горло, щоб заглушити оті нестерпні звуки... Кривошип зупиняється, я не можу його зрушити ні на сантиметр, але й далі налягаю... і раптом напруга зникає, і я з легкістю прокручую, наче ланцюги вивільнилися. Ніякого виття, ніякого булькання, нічого. Я мав би зрозуміти, що все скінчилося, та я й далі кручу, двома руками, ридаючи, із зажмуреними очима. І крізь шаленство, яке затьмарило свідомість, чую, як Алекс м’яко командує:
— Можеш зупинитися.
Я відразу кидаю кривошип і відходжу похитуючись, наче п’яний. Розплющую очі, але не можу поглянути позад себе, в бік лебідки. Я вже не плачу, але починаю хрипіти, переконаний, що на межі інфаркту. Стеля й підлога раптово перемішуються, стають однією безформною масою, і доки всесвіт вимикається, чую задоволений голос Алекса:
— Добре, Етьєне. Тепер ми зможемо грати разом, як раніше... Відтепер нас ніхто не зупинить...
Я нарешті втрачаю свідомість, сподіваючись більше ніколи не отямитися.
Після того, як розплющую очі, мені потрібно кілька секунд, щоб пригадати, де я і що трапилося. Спогади швидко повертаються, і я рвучко підводжуся, очікуючи побачити усміхненого й насмішкуватого Алекса. Та від психопата немає й сліду. Очі вихоплюють лебідку. Хлопця там теж немає. Я зі страхом наближаюся. Жодної краплини крові. Наче нічого й не було.
Чи мені наснилося?
Змушую себе уважніше оглянути ланцюги й врешті знаходжу одну-дві пурпурових плямки. Ні, таки все було насправді.
Алекс зник. Що він зробив із тілом?
Я майже чую, як його голос промовляє: Та те ж саме, що ми робили з вужами, Етьєне...
На моїх руках — засохла кров. Кров хлопця, яка бризкала на них, коли я крутив кривошипа. Коли я піддавав його тортурам.
Коли я його вбивав.
Бо я вбив людину.
Підлога хитається під ногами.
Я вбив людину.
Усе починає крутитися. Курва! Я не знепритомнію знову! Біжу до дверей і вискакую з гаража. Надворі шалено холодно, та я навіть не думаю застібнути пальто. Прямую до машини. Падаю на сидіння, заводжу, починаю здавати назад і згадую, що не замкнув гаражні двері. Тим гірше! В будь-якому разі в мене вже немає ключа! Виїжджаю на дорогу й жену на повній.
Мені не можна в Друмонвіль. Не в такому стані! Я не зміг би зустрітися ні з батьками, ні зі своїми студентами завтра... Неможливо!
Виїжджаю на трасу в напрямку Монреаля, швидкість часом доходить до ста п’ятдесяти кілометрів на годину, гнаний безумством, каяттям, безвихіддю...
Сто, тисячу разів ці слова б’ють по моїй свідомості, наче нищівна дія бога-месника: я вбив.
Я вбивця.
Нарешті дістаюся до Монреаля. Повільно підіймаюся сходами до квартири, але крок нерівномірний, наче зламався мій внутрішній механізм, спіткнувся щонайменше п’ять разів. Увійшовши, відразу прямую до телефона й набираю номер. Доки слухаю гудки з того кінця дроту, думаю, як говоритиму, щоб не завити. Але в мене виходить пояснити батькові, що я хворий і не поїду до Друмонвіля сьогодні ввечері, а ні на заняття завтра зранку. Мій голос, мабуть, справді дивно звучить, бо батько направду починає хвилюватися, питає, чи не краще поїхати до лікарні.
— Ні, ні, обійдеться, — кажу на одному дихання. — Потрібно трохи... трохи відпочити.
— Що в тебе?
— Думаю, що проблеми... проблеми з травленням.
Раптом на мене накочує недоречне бажання сміятися, і я сильно стискаю губи. Проблеми з травленням! Очевидно! Точно! Я в лайні по саму шию, не дивно, що трохи заковтнув! Раптовий напад веселощів стає непереборним, і я кусаю себе за зап’ясток, щоб стриматися.
Коли кладу слухавку, то розумію, що не відчуваю ніг, і валюся на підлогу. На спину, очима впираюся в стелю, не рухаюся.
Я вбивця.
Я падаю. Навіть лежачи на підлозі, я продовжую падати.
Уночі я не сплю ні секунди. Неможливо спати в падінні. Посеред ночі підводжуся, щоб піти й впасти на ліжко, та нічого не вдієш: я все падаю.
Від падіння мене раптом обдає холодом, і я починаю тремтіти. Вранці в мене гарячка, що навіть власна шкіра стає нестерпною. Не знаю як, та о восьмій у мене виходить зателефонувати в коледж. Пояснюю, що я хворий і не вийду на роботу. Секретарка каже, що передасть повідомлення, але у її голосі чується осуд: це вже вдруге за короткий проміжок часу я хворію. Як для новачка мені бракує відповідальності... Хай іде до біса! У мене бажання закричати до неї, що я вбив людину. Та від болю в мене розколюється голова, і я кладу слухавку.