Набираю гарячу ванну й ковзаю в неї. На якусь мить відчуваю екстаз. На дуже коротку, і погане самопочуття повертається, тіло важчає й раптом відчуваю, як воно занурюється у воду поза моїм бажанням, неконтрольовано, наче я збираюся втопитися. Таке мені навіть подобається, потім панікую і, нарешті, опановую себе й виходжу з ванни.
Тремтячими руками відкриваю флакон із пігулками... Ковтаю три... Повертаюся в ліжко, під п’ять вовняних ковдр... Не може бути так холодно...
Мені холодно, бо в мене більше немає душі... Вона полишила мене вчора ввечері, в гаражі в Сен-Назері, коли я... коли я...
ВБИВАВ
того юнака, того невинного, того бідного хлопця, який нічого не зробив, який просто виявився там у невідповідний час...
З мене виривається звук, навіть не знаю, чи то було схлипування, чи сміх, а чи хрипіння.
Ні... Ні, мені холодно, бо в мені сидить щось нечестиве, щось нестерпне, і оте щось вистуджує моє тіло, і так і морозитиме мене, доки я його не вичавлю із себе...
Я знаю, як підійти до справи, як позбутися його: підвестися й зателефонувати в поліцію. Єдине рішення, єдині ліки проти раку, який гризе мене. Я так і вчиню. Коли матиму сили, коли розтерзана на крихти душа дасть перепочинок, я так і вчиню.
Години кошмарів, марень... І раптом — телефонний дзвінок... Мій запалений погляд повертається до будильника на столі: шістнадцята двадцять! Уже! Тож у пеклі час минає швидко?
Умикається автовідповідач і я чую голос Луї:
— Я так скоро почну думати, що ти ховаєшся від мене! Що тут сталося, доки я був у Нью-Йорку, ти став адептом йоги? Хіба що зустрів якусь дівчину? Якщо справді так, то чи не міг би ти на п’ять хвилин відірватися від трахання й зателефонувати мені, щоб усе розказати? Чао!
Луї... Ага, чому б ні?.. Хіба він не єдина надія, яка в мене лишилася?
Підводжуся, виплутуюся з ковдр. Повітря тисячею зубів вгризається в мене, і я стогну. Я кульгаю до телефона. Пальці так трясуться, що змушений тричі починати набирати номер. Упізнавши мене, Луї непокоїться. Кажу йому, що я захворів.
— Що з тобою?
— Нічого страшного... Послухай, Луї, мені хотілося б поговорити з тобою, коли краще почуватимуся... Скажімо, завтра, чи...
Раптом нова думка прокладає шлях до мого запаленого мозку. Питаю його, чи він працює в п’ятницю після обіду. Ні, тільки ввечері в п’ятницю.
— Чудово, ти... ти поїдеш зі мною в Друмонвіль, гаразд?
Заскочений, він питає чому. Я сідаю, бо почуваюся виснаженим, і пояснюю, що маю з ним поговорити про дещо важливе. Гаразд, домовились, але навіщо йти зі мною в коледж? Чому б не зустрітися завтра ввечері?
— Луї, ти друг мені, так чи ні? — кажу на одному видиху. — Я прошу тебе поїхати зі мною в п’ятницю до Друмонвіля! Я все поясню! А тепер я надто... надто хворий, щоб...
Я безсило замовкаю. Луї розгублений, та все ж погоджується.
— Гей... А може краще провідати тебе просто тепер? — пропонує він. — Ти й справді якийсь...
Я дякую, кажу, що заїду за ним у п’ятницю в обід і кладу слухавку.
Коли повертаюся в ліжко, мене знову починає лихоманити. Та я знаю, що тепер оте щось, холодне й крижане, розтане, випарується, зникне.
Щоб поступитися місцем байдужості та смутку.
Наступної ночі я теж не сплю, переслідуваний тисячею картин останніх днів: Алекс, два чоловіки, вбиті в гаражі, задушена жінка, хлопець, якого я власноруч піддав тортурам... А коли в мене виходить їх відігнати, то спливають картини з майбутнього, що не дають заплющити очі...
О десятій ранку я вже не почуваюся хворим, гарячка минула. Я йду в душ, одягаюся й розумію, що не їв упродовж тридцяти шести годин. Виходжу. Надворі немає й сліду від снігу, але мороз бадьорить і відганяє величезну втому, що вгніздилася в моєму тілі.
У ресторані їм, наче засуджений, що ковтає свій останній обід.
Іду аж до вулиці Розмон. Заходжу в перший бар, який бачу. Відвідувачів мало, в більшості чоловіки за п’ятдесят. Бармен виглядає здивованим, коли бачить мене. Замовляю пиво.
Бармен намагається перекинутися парою слів. Каже, що зима настала рано, що назавтра обіцяють сніговий шторм на цілий день, що лижний сезон має бути хорошим... Я дивлюся на нього й не кажу ні слова.