Випиваю шість кухлів пива після обіду і сиджу в барі, не говорю й нічого не роблю.
Вечеряти йду в МакДональдз, а потім заходжу в інший бар, більш просунутий, відвідувачі якого переважно мого віку. Сідаю біля стійки й за годину випиваю ще три пива.
До мене озивається дівчина, нічого так, зовсім не крокодил, потроху клеїть мене. Я п’яний, тому врешті шепочу до неї, обіймаючи за талію:
— Я вбивця, знаєш, будь обережнішою...
Вона сміється, я мавпую її. Сидимо й плещемо язиками. Я голублю її з такою зухвалістю, якої ще не помічав за собою, а вона дозволяє. Близько двадцять першої години, перезбуджена, вона шепоче, що більше не може й хоче, щоб ми пішли до неї негайно.
У її квартирі ми, не гаючи часу, роздягаємося й за дві хвилини — я вже на ній, входжу в неї, хоча сам майже втрачаю глузд від утоми. Вона стогне, кричить, пестить свої груди, коротше, грає, як належить. Власне, від усього цього я мав би втратити розум від бажання, але не відчуваю ні найменшого сексуального потягу. Хоча ні, я хочу її трахнути, хочу зробити щось справжнє, нормальне й здорове, перш ніж... перш ніж...
— Тобі подобається? — питає вона між двома стогонами.
— А тобі, тобі подобається?
Вона воркує «так, так», погладжуючи округлості свого тіла.
— Тобі подобається, коли тебе трахає вбивця?
Їй весело, але не мені. Я беру обома руками її таз, злегка підіймаю, не зупиняючи рух туди-сюди.
— Тобі подобається, як тебе накачує прутень головоріза?
Їй уже не так весело, навіть просить зупинитися, непевно поглядаючи на мене. Та я нахиляюсь зовсім близько до її обличчя й шепчу:
— Тобі подобається, кажи: так чи ні?
Ні, їй зовсім не подобається, і вона навіть каже, що все, досить. Та я тільки подвоюю натиск, мої рухи стають жорсткими:
— Знаєш, що таке когось убити?
— Досить, я тобі сказала...
— Ти знаєш, що це таке?
— Досить!
Вона грубо відштовхує мене. Відразу підводиться, ховає тіло під блузку й тихо схлипує, розгублена. Я — на ліжку, тру обличчя, відчуваючи відразу. Потім підводжуся, одягаюсь і, в той час, як дівчина обзиває мене хворим на всю голову, виходжу, не сказавши й слова.
Надворі я швидко прямую додому, засунувши руки в кишені. Це точно мій останній секс на двадцять майбутніх років. Неперевершено!
Я глузливо сміюся, глузування виходить холоднішим від чорноти цієї ночі без жодної зірки.
Я такий утомлений, що бажання влягтися прямо тут на тротуарі видається найприйнятнішим із рішень. Коли, нарешті, дістаюся свого дому, на щоках уже утворилася крижана кірка. Мабуть, я плакав, не помічаючи цього.
У мене вистачає сил тільки скинути пальто, і я падаю на ліжко, заснувши ще до того, як торкнувся матраца.
Ми з Алексом, ще діти, стоїмо перед великим пласким каменем. На ньому — мій велосипед догори колесами, і по зірочках стікає кров. Її надто багато, щоб то була кров вужа чи навіть жаб’яча або хом’яка.
Далеко серед дерев біжить хлопчик, втікає, кричить від болю. А я в паніці кличу його:
— Еріку, Еріку, повернись!
Ерік? Я не пам’ятаю ніякого Еріка...
Раптом, не припиняючи лементувати, силует стає розмитим, а тоді розвіюється, як туман за вітром, а дерева починають якось незвично хитатися. Позад мене чутно шепіт Алекса:
— Він скаже своїм батькам... і нашим також.
Я обертаюся до нього. Алекс віддаляється в напрямку дерев, але його ноги не рухаються, наче він пливе. Його важкий погляд спочатку свердлить мене, а потім стає менш пильним, розфокусованим. Щось підказує, що я маю подивитися позад себе, на плоский камінь, а найперше — на дерева, на край маленької галявини. Та я не обертаюся.
— Гру закінчено, Етьєне, — каже Алекс, не ворушачи губами. — В будь-якому разі я незабаром переїжджаю до Сен-Ожена.
Довкілля змінюється, стає прозорішим, тьмянішає, наче час його швидко поглинає.
— Може ми ще колись зустрінемося...
Його палець лягає на його лоб, потім на мій... палець, якого я вже не відчуваю... Він посміхається мені своїми покрученими зубами.
— Та нам було весело разом, еге ж?
— Маєш рацію. Воно було того варте.
У ту саму мить, коли я це кажу, з-за великого куща з’являється чоловік. Це мій батько, надзвичайно реальний у цьому чорно-білому оточенні. Він сердито дивиться на мене й кидає:
— Он де ти! Що ти...
Раптом він щось помічає позаду мене, десь біля плоского каменя, біля дерев, і приголомшено замовкає. Ніч спадає відразу, наче рука велета закрила сонце, розчавила його.