— Господи, — шепоче батько.
Я, своєю чергою, повертаю голову, щоб подивитися, щоб побачити, але прокидаюся раніше.
Уже давно день. Лежачи на спині, розглядаю стелю. Тож сьогодні. Сьогодні я зроблю те, що мав би зробити із самого початку. Просто тепер для мене вже запізно.
Немає ніякого бажання ні говорити, ні кричати, нічого. Всередині — легкий смуток, наче ухвалене рішення подарувало легкість.
Звільнення.
Дзеленчить телефон, я не відповідаю. На автовідповідачі я впізнаю голос секретарки коледжу, яка холодно зауважує, що сьогодні вранці я не з’явився і тридцять студентів марно чекали і що дирекція воліла б знати, що відбувається. Звісно, я навіть не думаю перетелефонувати.
Підводжуся. Риюся в шафі, куди складаю всі старі речі, й нарешті знаходжу маленький плеєр, яким користувався в університетські роки. Вставляю нові батарейки, перевіряю, чи працює. Все — ОК.
Десята двадцять.
Луї сів у машину тільки за п’ять хвилин до дванадцятої й дивиться на мене так, наче щось трапилося.
— Курва, ти справді не у гуморі... Впевнений, що тобі краще?
Я йому усміхаюся, запевняю, що так, і ми їдемо. Він питає про мету цієї поїздки, я кажу, що про все довідається, коли приїдемо. Він веселиться, врешті вирішивши розважитися:
— Наче мужик, що хоче зробити сюрприз своїй подружці. Ми вже стали подружжям, мій Етьєне?
Я зміг посміхнутися.
Хмари ще ніколи не нависали так низько над двадцятою трасою, чорні й важкі, наче день уже хилився до вечора.
Луї пригадує, що я мав викладати зранку. Пояснюю, що взяв вихідний, щоб поговорити з ним.
— Ого! Мабуть, щось справді серйозне!
Він знову посміхається. Та я відчуваю, що він заінтригований.
Дорогою він розказує про свою поїздку до Нью-Йорка. Я слухаю, але не дуже чую, відчуваю, як гойдаюся на хвилях посередині власного рішення, яке живе в мені, відколи я прокинувся. Хвилин за сорок, тому що я відповідаю односкладово і з відсутнім виглядом, Луї нарешті зітхає:
— Ти мене зовсім не слухаєш!
— Так і є.
Не хочу йому брехати. Ніякої брехні, ніяких втеч, ніякого лицемірства. Досить.
Луї насуплює брови, нарешті розуміючи, що ця зустріч не буде аж такою розважальною.
— Етьєне, що відбувається?
Минаємо з’їзд на Сен-Валерьєн. Прошу його ще трішки потерпіти. Питає, чи це все серйозно, кажу, що так. Він наполягає, а я тільки повторюю, щоб потерпів.
— Чорт! Етьєне, я тебе ніколи таким не бачив! Розумієш це?
— За десять хвилин, Луї, навіть швидше.
Зависає тиша, чути тільки радіо, що тихенько грає. Краєм ока бачу, як мій друг, надутий і стривожений, трясе головою. Луї — мій найбільший, мій найкращий друг... Який шок, яке розчарування чекає на нього...
Нарешті, звертаю на з’їзд до Сен-Назера. Мій пасажир здивовано питає, якого біса ми там забули. Нічого не відповідаю, але моя рішучість стає міцнішою, гострішою. Коли на світлофорі, що блимає, звертаю на пустельну дорогу, Луї раптово хапає кермо, і я змушений зупинитися.
— Досить, Етьєне, є межа! Скажи, що відбувається!
Я повертаюся до нього.
— З усіх прохань, з якими я до тебе звертався відколи ми знайомі, це — найважливіше. Благаю, потерпи ще дві хвилини. Можеш це зробити для мене?
Моя поведінка, мабуть, доволі рішуча, тому що він відпускає кермо й навіть вражено відхиляє голову.
Їдемо далі. За дві хвилини заїжджаю на подвір’я гаража. Луї не каже нічого. Я виходжу з машини, і мій друг слідує за мною, заінтриговано розглядаючи всі ті автомобільні скелети довкола.
Дме сильний крижаний вітер, він наскрізь продуває моє пальто й вгризається в тіло. Я прямую до гаражних дверей. Вони так і стоять незамкнені. Отже, від вівторка тут нікого не було. Всередині світло так і горить. Роблю кілька кроків і зупиняюся посеред приміщення. Чую, як Луї йде за мною й зупиняється. Він каже:
— Нікого, наче...
Я заплющую очі. Не повертаюся до нього. Не тепер. Наче відтягую якомога далі цю мить, мить неповернення.
— Що ми тут робимо, Етьєне?
Він вибухне гнівом із секунди на секунду. Тож я розплющую очі й обертаюся, зітхаючи. Він стоїть за три метри, дивиться на мене роздратовано й стурбовано водночас.
Я розтуляю рота і все йому розповідаю. Із самого початку. Нічого не приховуючи, нічого не пом’якшуючи, не намагаючись применшити свої дії чи відповідальність. Просто викладаю факти з таким спокоєм, на який навіть не думав, що здатний.
Спочатку він попросив не дуркувати. Потім були подив, заперечення і повільно, дуже повільно прийшов страх. Він намагався мене кілька разів зупинити, кидаючи: «Так, закінчуй мене дражнити!» чи «Що за жарти!», та я раз розсердився й крикнув: