— Дай закінчити, сука!
З цієї миті він нічого не казав. До мене відразу повернувся спокій, і я закінчив свою розповідь.
За п’ятнадцять хвилин я нарешті замовкаю. Трішки згорблений, він пильно дивиться на мене, його обличчя таке збентежене, що в мене прокидається співчуття. З усіх почуттів, які товчуться на ньому, гнів на якусь мить бере гору, і він, вказуючи на мене тремтячим пальцем, шепоче справді загрозливо:
— Етьєне, якщо все це тільки розіграш, припини відразу, бо інакше голову відірву!
— Клянусь, це — правда. Усе правда. Клянусь батьками, нашою дружбою... усією любов’ю, яку я відчував до Манон.
Відчуваю, як усе в ньому рушиться. Він хитається, і я бачу, як він щось шукає тужливим поглядом, напевне, стілець, щоб сісти. Нічого не побачивши, він починає крокувати, спочатку повільно, потім усе швидше й швидше, майже крутиться довкола себе, безупинно одягаючи на носа свої круглі окуляри. Знову думаю, що не хотів так калічити його життя, так дошкуляти його переконанням.
Нарешті він зупиняється. Помічаю, що він, свідомо чи ні, тримається від мене на відстані. Не дивлячись на мене (думаю, він ніколи більше не гляне на мене), він промовляє важко, наче мовою, що погано володіє.
— Етьєне, ти... ти ось щойно сказав, що ти... що ти когось убив, що... Чорт! Як ти... що ти...
Він видає найпатетичніше, найсумніше кепкування з тих, що мені доводилось чути. Знімає окуляри й невміло їх протирає:
— Дідько! Не можу повірити! Ніяк... Мене тут немає, неможливо, ніяк...
Він замовкає, неспромога продовжувати, бо дійшов межі. Вперше я виправдовуюся:
— У мене не було вибору, я тобі пояснював, чому! Я не міг...
Я теж не закінчую. І як тут продовжувати? Ми дійшли до тієї точки, де слова вже не мають жодного сенсу, стають мало значущими. Руїна все поглинає. Однак я мушу дійти до кінця. Я глибоко вдихаю й намагаюся вести далі:
— Якби я все розповів тобі учора увечері в Монреалі, ти б нізащо не поїхав би сюди зі мною. Але ти повинен був приїхати, тому що я хочу... хочу, щоб ти побачив його, Луї, щоб почув усе від нього, але так, щоб він про це не знав!
Нарешті він дивиться на мене. Розгублений, наляканий, та він усе ж дивиться! Це для мене — як ковток надії:
— Якщо взяти його відразу, він заперечуватиме власну вину, казатиме, що я мав свободу вирішувати, як і він, але це брехня! І ти маєш упевнитися в цьому! Для цього ти... ти сховаєшся десь тут у гаражі, а я розговорю його! Він думатиме, що ми тільки вдвох і не звертатиме уваги на те, що казатиме! Я зроблю так, щоб він заговорив! А ти будеш моїм свідком, розумієш? Ти побачиш, що монстр — він! Побачиш, що він маніпулював мною! Знаю, це не знімає з мене провину за мої дії, але...
Проводжу долонею по волоссю й закінчую пошепки:
— ...може, це мені хоч трохи допоможе в суді...
Луї мовчки дивиться на мене, наче на щось таке, чого не розуміє, на якусь незрозумілу аномалію. Я ж не впізнаю свого друга... та чи він ще друг мені? Роблю крок до нього:
— Ти сховаєшся, а я зроблю так, щоб він заговорив!
— Не може бути й мови, щоб я так зробив! — кидає він, відступаючи.
Цей жест мене глибоко ранить, і крихка надія, що з’явилася, небезпечно витончилася.
— Я не можу так зробити! Ти кажеш мені, що... що замішаний у чотирьох вбивствах, що ти навіть сам... (він недовірливо кривиться) вчинив одне з них, і ти хочеш... ти хочеш, щоб...
Він робить різкий жест рукою, починає безцільно ходити.
— Я не можу! Чорт! Мене навіть не має бути тут! Я флік, ти добре знаєш, що я маю зробити!
— Просто доправити мене у відділок, знаю! Ти вчинив би так будь із ким іншим. Проте в цьому особливому випадку, Луї, ти слідуватимеш звичній процедурі? Навіть зі мною?
Він перестає ходити, і наші очі на деякий час зустрічаються. Величезне, непомірне розчарування в його погляді, доконує мене.
— Саме в цьому й проблема, — шепоче він. — Це хто такий, ти? Я вже не знаю.
Усе гірше, ніж я думав. А це тільки початок. Бо далі будуть слідчі, а ще, а ще батьки... Як мені пережити все, Господи? Якщо мене знищує розчарування в погляді Луї, то як подіє на мене безнадія в очах тата й мами? Мені раптом хочеться впасти на землю й ніколи більше не ворушитися.
Луї жахливо зітхає. Він дивиться довкола, і його погляд падає на лебідку з двома ланцюгами. Він миттєво блідне.
— Це за допомогою цього ти... ти...?
Він не промовляє фразу до кінця. Я не наважуюся відповісти.
Іти. Йти до кінця.
— Так.
Він якусь мить заворожено дивиться на знаряддя.
— А тіла? — питає він, не відводячи погляд від лебідки.