Він уже адекватніший, спокійніший, хоча я відчуваю його глибоку стривоженість. Пояснюю, що я не знаю: Алекс пояснив, що зробив із ними те саме, що робив із вужами після тортур над ними, але я нічого з того не пам’ятаю...
Мовчання. Луї так шалено чеше лоба, що аж шкіру здирає. Дивлюся на годинник, три по тринадцятій. Зостається мало часу, щоб переконати Луї. Роблю крок до нього й зупиняюся: йому може не сподобатися.
— Послухай, Луї, маю вже от-от їхати за ним, якщо... якщо ти погоджуєшся... допомогти мені.
Він мовчить, погляд прикутий до підлоги. Я здогадуюся про непередавану дилему, що розриває його. Та його мовчання більш примирливе від його попередніх протестів і спонукає мене наполягати.
— Дивись, там у стелі є лаз. Ти міг би сховатися там і...
Я витягаю маленький магнітофончик з-під пальта й простягаю йому.
— Ти міг би записати розмову... Це може... це може мені допомогти, а ще — бути доказом проти нього.
Він дивиться на магнітофон. Цього разу я наважуюся підійти до нього. Жодної реакції.
— Луї, будь ласка, зроби це заради мене. Заради тої дружби, яка в нас була... Заради...
Хочу сказати: «Заради нашої теперішньої дружби», але не наважуюся.
Луї завмирає в цій позі, голова нахилена, зовсім нерухомий, досить довго, що вже себе питаю, чи він часом не втратив свідомість навстоячки, та ось чую, як він неохоче шепоче:
— Як мені вибратися туди нагору?
Цього разу не можу не покласти руку йому на плече, хоча хочеться кинутися йому в ноги й виплакати всі свої сльози. Ламким голосом задовольняюся простим «дякую». Нарешті, він підводить очі. Можу заприсягтися, він такий же нещасний, як і я.
— Певною мірою, думаю, я роблю це, бо... бо я поки що не вірю...
Я киваю. Він додає:
— І якщо це тобі хоч якось допоможе, тоді... хай буде.
Коли це каже, швидкий вогник виникає в його погляді, вогник, що належить тому Луї, якого я знаю, моєму давнішньому другові. Вогник миттєвий, швидкоплинний, та він зігріває моє серце. Я намагаюсь усміхнутися та думаю, що вийшла якась гримаса.
Ми знаходимо драбину. Я вилажу й без проблем відкриваю люк. За ним — старе порожнє пильне горище з пів метра заввишки слабо освітлене маленьким віконцем. Я злізаю й пояснюю Луї, що йому треба тільки лягти й чекати, залишивши люк напіввідчиненим. Простягаю йому магнітофон, на якого він скептично дивиться.
— Не думаю, що це може бути доказом у суді, Етьєне.
Це вперше, що він вимовляє моє ім’я звідтоді, як я усе йому розповів. У мене знову прокидається маленька надія.
— Можна хоча б спробувати...
Він зітхає й бере магнітофон.
— Ти записуєш нашу розмову, а коли вирішиш, що досить, то затримуєш його... Тобто ти... ти нас затримуєш.
— Затримати вас чим? Я в цивільному, у мене немає зброї проти твого Алекса! Ні, я не затримуватиму вас, дуже ризиковано. Коли він викладе все... все, що ти хочеш із нього витягти, ти кажеш йому, що більше не хочеш його бачити, чи я знаю; в будь-якому разі робиш так, щоб він пішов. Після цього ми вдвох телефонуємо в поліцію Друмонвіля... Вони приїдуть тебе затримувати...
Він усе це проказує нерівним, тьмяним голосом. На хвилю замовкає, а тоді додає серйозним тоном:
— І з того моменту все покотиться, Етьєне. Усе покотиться дуже швидко, попереджаю.
Я мовчу.
Він підіймається драбиною, дуже повільно і забирається на горище. На мить зникає, а тоді в отворі з’являється його обличчя.
— Не суди мене занадто суворо, Луї, — раптом патетично кажу я. — Зачекай, доки побачиш його, почуєш, зачекай, доки побачиш, який то монстр... Може, після цього ти краще зрозумієш.
Він нічого не відповідає, та мені видається, що він злегка кивнув. І його обличчя ховається.
Я ставлю драбину на місце. Коли виходжу, ще раз кидаю погляд на горище, сподіваючись наостанок побачити Луї, та лаз майже повністю закритий, видно тільки маленьку щілину. Уявляю свого друга, який лежить на спині, один на тому горищі, розчавлений темрявою, й намагається зрозуміти... і швидко виходжу.
Надворі не так холодно, як перед цим, але хмари ще чорніші. В машині зазначаю, що вже тринадцята десять. За кілька хвилин Алекс вийде на трасу в напрямку на Монреаль. Тож маю проїхати Сен-Ожен, вийти на наступному з’їзді й повернутися по власних слідах.
За п’ять хвилин я вже на трасі. У мене велике бажання їхати якнайшвидше, але буде великою дурістю і ще й смішно, якщо мене тепер зупинить поліція... за перевищення швидкості.
За три хвилини минаю з’їзд на Сен-Ожен. Швидко дивлюся наліво, на протилежну смугу й упізнаю Алекса, який уже стоїть на своєму посту на обочині. Його палець не стирчить.