Недільний ранок, я починаю готувати мій курс. Звичайно, в мене є записи Поля, але вони написані так погано, так незрозуміло, що я швидко відмовляюся від них і вирішую підготувати свої власні. Аналізуючи новелу Сакі, я, думається, нарешті вловив, що мене так вразило у цій короткій історії: монстр у ній — це десятирічна дитина. Звичайно, тітку знищив тхір, але за волею дитяти. Тема така цікава, що я вирішив вибудувати свій перший курс навколо цієї ідеї.
Після обіду зателефонували Ален і Жюлі, щоб запросити мене на вечерю, і, як напередодні з Луї, я був змушений відмовитися.
Врешті-решт, близько вісімнадцятої години я закінчив мій курс. Я із задоволенням перечитую нотатки: ось і готовий до великого стрибка завтра. Щоб відсвяткувати, вирушаю поїсти до сусіднього ресторану. До речі, відтоді як пішла Манон, підходить будь-який привід, щоб туди зазирнути. Не те щоб я був нездатний готувати, та я уникаю їсти на самоті у цій великій квартирі. Луна від грюкання посудом була для мене просто нестерпною.
Надворі похолодало, і небо стало похмурим. Я пробігаю 18-ту авеню до вулиці Массон, руки в кишенях, коли дитячий голос пронизливо кричить мені «обережно, мосьє!», якраз позад мене. Інстинктивно я стрибаю в бік і повертаю голову. Мені тільки й вистачає часу, щоб побачити, як юний велосипедист, намагаючись мене об’їхати, втрачає контроль і врізається в білу загорожу навколо газону триквартирного будинку. Падіння було жорстким, але не надто небезпечним. Я підходжу до хлопчака, який сидить на землі, тре ногу й кривиться.
— Ти забився?
— Ні, ні, все добре, — шипить малий крізь зціплені зуби.
Я допомагаю йому підвестися й не можу втриматися від повчання. Яка ж бо ідея, їхати по тротуару, та ще й коли починає сутеніти! Хлопчина дев’яти чи десяти років явно відверто глузує з моєї розсудливості. Він піднімає свій велосипед і бурчить зі злістю:
— От чорт, ланцюг злетів!
— Гаразд, гаразд, це не привід, щоб так виражатися! Тримай свого велика рівно, я поставлю ланцюг на місце.
Хлопчисько не в захваті від ідеї отримати допомогу від підстарка, але слухається без слів.
Я нагинаюсь і беру кінчиками пальців маленький ланцюг.
— Головне — не забруднити руки.
Я перевіряю ланцюг. Ніколи в житті я цього не робив, та воно не має бути таким уже й складним. Направду, в мене ніколи не було велосипеда з тої простої причини, що мені це ніколи не подобалося, навіть коли був ще хлопчиком. Десь у десять чи одинадцять років, коли побачив, що всі мої друзі їх мають, я теж захотів спробувати, але мене охопив такий жах, що я відмовився від цього. До речі, мої батьки ніколи не наполягали, щоб я поборов цей страх. От нещодавно, років два чи три тому, я видерся на велосипед Луї і був не в захваті від такого досвіду. Цікава фобія, навіть якщо...
Мабуть, я простояв кілька секунд нерухомо, тримаючи пальцями ланцюга, коли дитина висмикнула мене зі спогадів зауваженням:
— Ви не знаєте, як його полагодити?
Я заспокоюю його й досить легко чіпляю ланцюг на шестерню. Потім кажу хлопчині підняти заднє колесо, що він вправно і робить. Правицею починаю крутити педаль. Ланцюг спочатку видає металічний брязкіт, а потім щільно сідає на шестерню.
— Дякую, мосьє...
Я кручу педаль, очі прикуті до ланцюга. Він крутиться все швидше й швидше, видаючи тихий металічний звук, щось на зразок гіпнотичного «тікоготіг-готіг-котіг»...
— Усе, мосьє, думаю, все відремонтовано, он...
Я відпускаю педаль і рвучко підводжуся, наче мене спіймали на чомусь непристойному. Дивлюся на хлопчака й дурнувато посміхаюсь. Він нахабно розглядає мене.
— Дякую, — повторює він без ентузіазму.
— Нема за що...
У мене, мабуть, пришелепкуватий вигляд, бо він розглядає мене ще кілька секунд, перш ніж поїхати. Я ще довго дивлюся йому услід і тру руки одна об одну, відчуваючи незручність. Я правда багато працював упродовж цих вихідних...
Я йду далі до ресторану.
Мій перший курс проходить надзвичайно вдало. І хоч спочатку студенти зустріли мене з насторогою, що більш-менш нормально: я все ж прийшов на заміну викладача, якого вони знають уже вісім тижнів, і мені відомо, що Поля студенти дуже шанують. До того ж викладача оцінюють упродовж перших десяти хвилин курсу. Якщо він помиляється на початку, то йому кінець на всю сесію. Тому я починаю обережно, природно, не пробую зіграти такого собі «друзяку-який-розуміє-молодь», і чим далі триває заняття, тим більше я відчував, як вони розслабляються, що навіть моя власна напруга (яку я старанно приховував) майже повністю зникає до кінця першого періоду.