У той час, як наближається наступний з’їзд, раптом кажу собі, що я міг би втекти, доїхати до американського кордону й ніколи сюди не повернутися...
...і все забути? Друзів, батьків? Розпочати з нуля? Жити ховаючись, у постійному страху, що мене заарештують? Від самої цієї думки на мене навалюється величезна втома, і я звертаю на з’їзд.
Машина їде у зворотному напрямку, аж доки не показується з’їзд на Сен-Ожен, і нерухомий Алекс, заклавши руки в кишені свого червоного анорака.
Зупиняюся й дивлюся в дзеркало, як він підходить.
І знову цей легкий і заспокійливий смуток, ця обнадійлива рішучість... а ще якась нервозність. Грати доведеться на грані фолу.
Він сідає, поправляє на голові шапочку, задоволено зітхаючи.
— Таке враження, що буде справжня буря!
Я мовчу. Врешті він дивиться на мене й усміхається. Як у перший день, коли я його підвозив. День, який я проклинатиму до кінця свого зруйнованого життя.
— Ти не здивований, що я тут? — питаю нарешті.
Його усмішка стає лукавішою, а погляд похмурішим.
— Ні. Ти тепер не можеш повідомити фліків. Ти пов’язаний так, як і я.
Його губи розмикаються, і брекети зблискують.
— Ти теж грав...
Я киваю й виїжджаю на трасу. Все відбувається занадто швидко, як для мене. Потрібно продемонструвати деяку нервозність. З цим проблем бути не повинно.
— Я взяв тебе, бо нам треба поговорити, Алексе.
— Очевидно! З тобою завжди потрібно говорити! Говорити, говорити, говорити!
Я не реагую, сподіваючись, що він сам продовжить. Що він і робить тихим і нестерпно солоденьким голосом:
— Нумо, говори зі мною... Розкажи, що ти відчув, коли вбив того хлопця... Зізнайся, що ти не відразу відчував, а радше задоволення...
На мене навалюється нудота. Я сильно стискаю кермо, заскочений непереборним бажанням кричати, а то й відчинити дверцята й виштовхнути його геть, сподіваючись, що якась вантажівка проїде йому по спині й переламає всі кісточки до одної... та після того, як два-три рази глибоко вдихнув, у мене виходить сказати рівним голосом:
— Не хочу говорити в машині. В гаражі.
Кутиком ока помічаю його подив.
— Ти запрошуєш мене в гараж, ти?
— Я хочу все зрозуміти, Алексе, хочу все пригадати, дійти до кінця... І думаю, що найкраще місце для цього — гараж. Чи я помиляюся?
Повертаю до нього голову. На його обличчі — вираз безмежної гордості, як у тренера, який, нарешті, бачить поступ свого підопічного, і він стримано відповідає:
— Ні, не помиляєшся...
Ми якийсь час мовчимо. Відчуваю, як шалено б’ється серце, і, щоб мати природний вигляд, питаю:
— Якщо ти з-за цього спізнишся на роботу, ми можемо побачитися пізніше й...
Замовкаю, обзиваючи себе дурнем. Я багато поставив на карту й можу все втратити, але заспокоююся, коли чую, як Алекс каже:
— Я тобі якось казав: магазин належить моєму дядькові, тож можу дозволити собі спізнитися. До того ж...
У його голосі чується змовницька нотка:
— ...це вже буде не вперше.
Знову замовкаємо, і я з полегкістю бачу з’їзд на Сен-Назер.
Коли заїжджаю на подвір’я, то довго глушу двигун, щоб Луї всередині напевне почув. Виходжу й прямую до будинку. Все роблю дещо награно, як поганий актор, що силиться згадати свої походеньки. Дорогою на повній швидкості пролітає машина, та я навіть голову не повертаю у її бік. Тепер уже немає різниці, чи привернемо ми увагу, чи ні. Коли відчиняю двері, Алекс, стоячи за мною, кидає:
— Ти не замкнув двері останнього разу? Не надто обачно!
Він каже це розслаблено, насмішкувато. В мене ж враження, що стукіт мого серця чутно по всіх околицях, аж до нетрів того лісу, що за гаражем.
Заходимо в приміщення. Я швидко дивлюся на стелю. Лаз дещо відкритий. Уявляю Луї, що дивиться згори й умикає магнітофон. Зупиняюся й повертаюся. Алекс іде, проходить повз мене, роззирається довкола, як щасливий власник, що повернувся додому.
— А що з тілом того хлопця, Алексе? — раптово питаю.
— Що й з іншими, — відсторонено відповідає, не зупиняючись й тримаючи руки в кишенях. — Що було і з вужами.
Він наближається до лебідки, розглядає її кілька секунд задоволено. Нудота мені підпирає горло.
Чую якийсь шум, що долинає згори, й підводжу голову. Щілина лазу стає трохи ширшою й звідти визирає обличчя Луї. Я панікую і показую йому сховатися. Луї наче сумнівається з дивним виразом обличчя, наче не розуміє. Нарешті люк повертається в первинне положення.
Алекс, який повернувся до мене спиною, нічого не помітив. Годі! Нічого гаяти час!
— Маємо поговорити.