Алекс зупиняється, повертається. Він розстібає пальто, знімає шапочку й кладе до кишені, безтурботний:
— Так ми тут для чого?
Швидко витираю губи, нервово обдумуючи, як почати. Нарешті кажу дещо напруженим голосом:
— Усе це розвивалося занадто швидко! Я опинився в низці подій, які не міг контролювати! Я робив речі, що ніколи не зробив би за звичних обставин! Для початку я приводжу тебе сюди, ти вбиваєш двох чоловіків, а я навіть не здогадуюся! Потім ми повертаємося, щоб з’ясувати стосунки, і ти вбиваєш без мого відома третю людину! Жінку! Врешті, ти мене заганяєш у таку... таку жахливу ситуацію, ти маніпулюєш мною так... по-диявольськи, що я змушений був... (я ковтаю слину) своєю чергою вбити людину! Це занадто, Алексе, занадто!
Розумію, що цей маленький виступ дещо гротескний і йому бракує природності. Що ж до Алекса як такого, то він, тримаючи руки в кишенях, має приголомшений вигляд. Тим гірше для нього, варто далі йти цим шляхом:
— Саме так усе й було, еге ж, Алексе?
Він насмішкувато стинає плечима:
— Якщо грубо підсумувати, то так...
Всередині я кричу від щастя: незважаючи на доданий ним нюанс, він щойно визнав свою причетність!
— Але ти намагаєшся заспокоїти власну совість. Отой хлопець, увечері вівторка, саме ти напав на нього! І ти попросив мене про допомогу! Врешті-решт, те, чого ти хотів — знову почати грати зі мною, хіба ні? Ти...
— Годі! — зупиняю його роздратовано. — Я не хотів грати, як ти кажеш, я ніколи не хотів грати! Я запанікував і вчинив глупство — все! Так, це моя помилка, правда, і я не заперечую свою відповідальність, я готовий до наслідків!
Я натискаю на останніх словах, щоб на записі, який робить Луї, їх точно було чути, але мій голос, мабуть, був занадто гучним, бо Алекс дивиться на мене, наче я з глузду з’їхав. Тож я стишую голос і гарячково веду далі:
— Але визнай, що все, що сталося, — твоя провина! Саме ти затягнув мене у цей кошмар! Я був слабаком і боягузом, правда, але у всьому, що сталося, винний ти! Ти вбив трьох людей, і ти мене теж штовхнув на вбивство! Визнай!
Я свідомий того, який я смішний; там, нагорі, Луї має бути розчарований моєю поведінкою. Але я надто знервований, щоб вдаватися в нюанси, думати про тонкощі, і я суко! Я не поліціянт, я роблю все, що можу! Алекс витріщає очі, цього разу повністю спантеличений. Він розводить руки долоні до верху й відказує:
— Що з тобою, що ти так захищаєшся? Таке враження, що... що... Ти хочеш переконати себе? Чи переконати мене? Чи...
І тут я відчуваю, що в нього в голові щось блиснуло. Він примружує очі й добирається до найглибших закутків моєї душі своїм пломенистим поглядом. Я замовкаю, скам’янілий від страху. Так і є, я все зіпсував! Алекс починає недовірливо оглядатися довкола, а тоді раптово йде до туалету й грубо відчиняє двері. Він швидко обходить гараж, зазирає у всі закапелки, за старі напіврозібрані машини. Я не наважуюся навіть ворухнутися, майже не дихаю. Що станеться, якщо він знайде Луї?
Зупинившись посеред приміщення, він знову оглядається, незадоволений пошуками, і раптом зводить очі догори. Бачить прочинений лаз. Я вже зовсім не дихаю. Луї має пильнувати, має бути готовим до нападу...
Нарешті Алекс дивиться на мене. Пекуча ненависть, помножена на нерозуміння й непідробне розчарування, спотворює його раптово зблідле обличчя. І доки я готуюся захищатися, він розвертається, біжить до виходу й вискакує надвір. Через відчинені двері бачу, як він біжить до траси.
Тоді мої легені починають рухатися й ламким голосом я кричу до Луї, щоб він спускався, бо Алекс утік. Проказуючи так, іду за драбиною й підставляю її до лазу. Впродовж довгих секунд нічого не відбувається, наче Луї випарувався, і я, занепокоєний, кличу його вдруге. Нарешті люк відкривається, вигулькують ноги мого друга, і він, дуже повільно спускаючись, з’являється переді мною. Він дезорієнтований, наче боксер після нокауту, зігнутий уперед, руки на колінах, окуляри навскоси. Він дивиться в землю й глибоко дихає.
— Ти ж усе чув, Луї? Ти бачив його і все записав, правда?.. Правда?..
Він підводить голову й поправляє окуляри. Погляд розгублений, сповнений співчуття і жаху водночас.
— Так, шепоче він. — Я все бачив. Я все чув...
Я сумно, але з полегшенням, зітхаю. Тепер у нього є доказ, що все — правда, доказ, що Алекс — монстр, але ще й доказ, що я насправді вбив людину. Й усе це його бентежить, так ранить, що він уже не знає, як до мене ставитися: як до жертви... чи як до злочинця.
А я сам як до себе ставлюся? Можливо, і так, і так...
— Луї, ти... то допоможеш мені?
Його обличчя стає серйозним. Він повністю випростовується. В його погляді й надалі бачу оцю суміш співчуття й гидливості.