— Я зроблю все, що зможу, Етьєне, присягаюсь.
Коли я відвертаюся, щоб глибоко зітхнути, мій друг іде до столу. Бо ми на наступному етапі: він телефонуватиме в поліцію. Попереджаю, що телефон може бути вимкненим. Він бере слухавку, робить знак, що все працює, й починає набирати номер. Зупиняється і дивиться на мене так, наче йому соромно.
— Думаю... буде краще, якщо ти вийдеш, доки я телефонуватиму...
Йому незручно готувати моє затримання в моїй присутності. Така увага мене особливо торкає: хіба це не доказ, що він зберіг хоч крихітку дружнього ставлення до мене? І якщо просить мене вийти, то знає, що я не тікатиму. Незважаючи ні на що, він мені довіряє. Привезти сюди Луї — було справді найкращим рішенням.
Я виходжу з гаража й зачиняю за собою двері. Здіймається вітер і змушує застібнути пальто. Я підводжу обличчя до чорної хмари й підставляю вітру, наче він може очистити мене від бруду, що налипнув за останні тижні.
Я почуваюся спустошеним, як майже ніколи раніше, ні краплі сил. Тепер, коли зробив те, що мав зробити, весь адреналін зник, залишивши після себе величезну порожнечу. Тож іду до машини й падаю на сидіння, задоволено зітхаючи.
Трохи відпочину... Мені потрібно... бо незабаром почнеться справжня хресна дорога... Але я хоча б пройду її з чистим сумлінням...
Заплющую очі. Почуваюся добре, сидячи отак... поступово сповзаю в такий приємний і такий уразливий стан на межі між сном і явом. Відчуваю себе деінде, безтілесним, повністю усвідомлюючи сидіння, машину, оту сутність, що проходить поряд із дверцятами...
Я аж підстрибую, розплющую очі й дивлюся назовні. Нікого немає. Все спокійно, двері гаража відчинені, автомобільні остови слухняні.
Занурююся глибше в сидіння, спонукаю себе до спокою. Вже нічого не може статися, тепер усе позаду.
Дивлюся на годинник: чотирнадцята година. Пізніше, ніж я думав. А що там робить Луї? Розвертаюся до гаража, дивлюся на відчинені двері...
Хіба я їх не зачиняв, коли виходив?
О, Господи...
Вискакую з машини, біжу до гаража, майже зриваю двері, вбігаю... всередині себе вже знаю, що запізнився, що божевілля, безумство, доля сильніші від мене, що мої зусилля...
Алекс стоїть, тримаючи в руках шматок старого заліза... іржавий бризковик від велосипеда... з гострими кінцями й увесь червоний від крові... і розпростертий на підлозі Луї, Луї з пошматованим обличчям, таким пошматованим, що я його не впізнаю, Луї, який плаває у власній крові, Луї мертвий, бо це сталося знову, і знову, і знову!..
Хтось кричить, це я. Хтось задкує, і це я. Хтось трясе руками, як божевільна лялька, і це теж я! Здається, чую, як Алекс кричить:
— Як ти міг подумати, що я поведуся на таку тупу брехню! Ти ж знаєш мене набагато краще, Етьєне!
Досить, я більше не можу, я більше не хочу, досить смертей, крові, божевілля, надвір, швидко, але кров, на землі, в небі, швидше до машини, кров на капоті, сісти, на кермі також кров, знову кров, скрізь, я втоплюся і помру в усій цій крові, заводжу, але не чую двигуна, я занадто кричу, їхати, швидко, здати назад, кров у дзеркалі заднього огляду, на вулиці, на полі, куди сягає око, все ще здаю назад, і кричу, кричу, і, і, і удар, машина підстрибує, удар в обличчя, кров, смерть, трупи...
... і морок.
У темряві чутно якийсь гомін. Він наближається і стає зрозумілим. Голос. Хлопця. Мертвого хлопця. Хлопця, якого я вбив.
Мене не обходить, що ви овоесамосое...
...овоесамосое...
Голос змінюється. Хтось інший.
Ей... Прокидайся!... Ей!...
Розплющую очі. Голова розколюється. Я так і сиджу за кермом. Дверцята відчинені, і чоловік років п’ятдесяти в картузі з коричневими вусами нахилився до мене; заспокоюється, коли розуміє, що я живий. Надворі падає сніг. Густий щільний сніг. Ніч уже теж вистромила носа. Здивований, розумію, що вже шістнадцята година. Господи! Я провалявся непритомний у машині дві години!
— Тут і десяток машин не проїздить за день! — каже чоловік. — Не найкраще місце для аварії!
Швидко розумію, що сталося: я занадто швидко здавав назад, і заднє праве колесо провалилося в канаву. Дисбаланс штовхнув мене обличчям на кермо. У мене кров на пальто, на обличчі. Кривлюся від болю, коли торкаюся місця на лобі. Сподіваюсь, що рана не надто глибока...
Нарешті бачу гараж із того боку дороги.
Луї... Мій бідний Луї...
— То що з тобою трапилось?
Дезорієнтований, я дивлюся на чоловіка. І мені здається, що він радше інопланетянин.
— Якщо ти збирався в гараж до Ляфонда, то не варто. Уяви, його вбили кілька тижнів тому й потім...