— Відчепіться.
— Га?
Я кричу йому, щоб ішов геть і, напівнажаханий і напіврозгніваний, він іде геть, бурмочучи якісь незрозумілі прокляття. Тридцять секунд — і його пікап уже далеко.
Я врешті виходжу з машини. Здається, що там попереду гараж чекає на мене. Остови машин вже вкрито тонким білим шаром.
Мені не хочеться туди повертатися, але я мушу. Для Луї. Для мого друга. Хоча я добре знаю, що побачу.
Сльози підступають до горла. Змушую себе проковтнути їх і переходжу дорогу.
Як я і думав, гараж порожній. Ні сліду боротьби. Ні сліду Луї. Очевидно. Очевидно!
— Та що ж ти зробив із тілами! — вигукую я, стискаючи кулаки.
А тоді бачу на долівці окуляри Луї. Розбиті.
Сідаю на землю, розкинувши ноги, руки — між стегнами, плачу. Думав, уже ніколи не зможу плакати, та, здається, запаси сліз — така сама невичерпна цистерна, як і людські страждання.
Луї, який довірився мені... Луї, який хотів мені допомогти... Луї, який помер через мене... Ще один...
Раптом я серйозно замислююся, щоб убити себе. Таке рішення видається мені найкращим з усіх. Одразу ж згадую про батьків і відкидаю цю думку.
Підводжуся, йду до столу. Хочу зателефонувати в поліцію, але зауважую, що телефонна лінія пошкоджена. Без сумніву, це сталося, коли... Чи вистачило Луї часу зателефонувати в поліцію? Ясно, що ні, інакше вони були б тут уже давно...
Іду до дверей гаража, крок важкий, наче на ногах взуття із цементу. Мою увагу привертає щось прямокутне на підлозі.
Мій магнітофончик. Випав, мабуть, із пальто мого друга. Мій друг мертвий.
Беру його, натискаю на перемотку, а потім на play. З апарата чутно мій голос:
—...бачив його і все записав, правда?.. Правда?..
А тоді нещасний голос Луї:
— Так, шепоче він. — Я все бачив, я все чув...
Натискаю на stop і кладу апарат до кишені. Чи буде тепер користь із цих свідчень? Я далекий від того, щоб бути в цьому переконаним...
Надворі швидко насувається ніч. Я сідаю в машину. Тільки заднє праве колесо заскочило в канаву, до того ж не надто глибоку. З моїм переднім приводом маю легко вибратися. Кілька спроб — і машина знову на дорозі.
На двадцятій трасі фари яскраво освітлюють великі сніжинки, які поспішають мені назустріч. Грає радіо, та я ледве дослухаюся. Відчуваю, як сльози скочуються по щоках, але насправді я не плачу. Прямую до своїх батьків. Немає сил піти в поліцію. Я все розкажу батькам. Потім ляжу. Й чекатиму.
Коли зупиняюся біля їхнього будинку, вже зовсім темно й батьківська машина вкрита снігом. Заходжу до будинку мовчки. Чую здивований материн голос, яка питає, хто там. Коли бачить мене, спочатку дивується, а потім тривожиться:
— Але ж... на тобі кров!
З книжкою в руці з’являється батько й, своєю чергою, починає також хвилюватися. Хочу їх заспокоїти, кажу, що нічого страшного, невеличкий поріз на голові, та вони все далі накручують себе. Різко їх обриваю:
— Послухайте, я... я приїхав сказати вам щось дуже... дуже важливе...
Мій голос трішки тремтить. Батьки переглядаються, розуміють, що все серйозно. Нічого заспокійливого в усьому цьому не бачать.
— Гаразд, — каже нервово мати. — Розкажеш, доки я тебе лікуватиму...
Опиняюся на кухні, як був — у пальто й ботах, сиджу на стільці. Праворуч мати вологою серветкою обтирає мені обличчя, а переді мною, схрестивши руки, чекає дещо переляканий батько.
Вони чекають, що я скажу.
— Тату... Мамо...
Господи, я ніколи не наважуся! У мене тільки одне бажання — кинутися у їхні обійми й вибачатися за те, що все змарнував, за те, що завдав їм стільки болю. Кусаю губу, знову ледве не плачу, і тут мати дивується:
— Але ж... але ж на лобі немає жодної рани, Етьєне... І ніде на обличчі...
Що це все значить? Звідки тоді кров? Мати приєднується до батька, дивиться на мене, ледве не впадаючи в паніку.
— Етьєне, любий, що сталося?
— Та скажи вже щось, а то ми збожеволіємо! — нервується батько.
— Ви пам’ятаєте Алекса Сальвая, мого друга дитинства?
Вийшло, я почав. І ці кілька слів мають руйнівний ефект на батьків: вони витріщають очі, наче я оголосив їм про щось неприпустиме. Вони явно пам’ятають його... Господи! А як тоді вони реагуватимуть на все решту? Дивлячись в підлогу, я веду далі:
— Ясно, що я його не пам’ятаю, але три тижні тому, я... підвіз хлопця, який голосував, і... слово за слово, я його пригадав... А він... а він мене...
Я замовкаю, вимотаний, наче пробіг тисячу метрів. Підводжу голову, щоб звернутися до них про допомогу, про розуміння... Вони дивляться на мене так, наче я раптом перетворився не гігантську комаху. У їхніх очах... там страх, так, справжнісінький. Мати скрикує «О, Боже», рука прикриває рот. А батько розвертається й втуплюється очима в підлогу, руками тримається за боки. Хіба вони вже все зрозуміли? Думаю, це неможливо...