Алекс казав, що батьки дещо приховали від мене...
— Що сталося? — питаю з побоюванням.
— Ти... ти певний, що то Алекс Сальвай? — питає батько, все ще повернутий до мене спиною. — Той, якого ти знав, коли був малим?
Я жорстко відказую, що так, навіть занадто певний.
Тоді до мене підходить мати. Вона готова розплакатися, але видно, що вона намагається бути спокійною. А у її погляді без усякої надії я відчуваю всю любов до мене, яка живе в ній. Вона лагідно бере мене за плечі й шепоче зболілим голосом:
— Етьєне... Алекса Сальвая не існує...
Я нічого не кажу, заскочений зненацька її словами. Що вона таке каже? Врешті кажу, що не розумію її. Вона має уточнити свою думку, пояснити, але вона задовольняється тим, що повторює, промовляючи кожне слово окремо:
— Алекса Сальвая ніколи не існувало, любий.
Цього разу не встояв, щоб роздратовано кивнути. Тобто Алекс мені брехав: мої батьки ніколи про нього не чули.
— Послухай, мамо, я грався з ним, коли мені було вісім років.
— То був уявний друг, якого ти видумав, Етьєне! — втручається стримано батько, але все ще стоїть повернутим спиною.
Та що ж відбувається, що з ними? Ця розмова повертає в зовсім недоречне русло. Я навіть починаю сердитися, але мати, обіймаючи мене за плечі, лагідно пояснює. Увесь час, що говорить, вона намагається посміхатися, щоб підтримати мене, щоб підтримати себе, щоб запевнити мене у своїй любові й підтримці.
— До твоїх восьми років ми жили в іншому районі міста, де в тебе було багато друзів. Та коли переїхали сюди, ти тут нікого не знав, та й дітей в околиці майже не було. Ти ніколи не міг бути самотнім, любий, тож ти...
Я глумливо сміюся. Ой, це просто смішно! Але мати все ще стримується, щоб не заплакати, і я вражено замовкаю, а вона веде далі:
— Насправді, багато дітей мають уявних друзів, але... не так, як у твоєму випадку... Це було... — вона із силою втягує повітря, продовжуючи: — Першого літа, після того, як ми переїхали, ти сказав нам, що познайомився з хлопчиком твого віку на ім’я Алекс Сальвай... Щодня ти їхав гратися з ним у лісі на своєму велосипеді, який так любив... Ми ж... ми тобі вірили, думали... (вона зітхає). Правда, ми ніколи не бачили твого друга, мали б запідозрити щось, але ти казав, що він живе десь далі, і... чому ми мали сумніватися, чому мали подумати, що...
Біжать сльози. Батько, так і повернутий спиною, не рухається. Я, хоч і сиджу, та мій зад уже не відчуває стільця. І я слухаю цю абракадабру.
— Усе було добре впродовж кількох тижнів, — розповідає мати надломленим голосом. — Та за місяць дещо трапилося... Якось надвечір до нас прийшов батько Еріка Пікара, не тямлячи себе від гніву... Ерік Пікар був одним із небагатьох дітей у цьому районі, йому було шість років, і він був злегка розумово відсталим... Його батьки були дещо безпечними й увесь час дозволяли йому гратися надворі без належного нагляду. Мосьє Пікар був в істериці й сказав нам, що... що його дружина поїхала в лікарню невідкладної допомоги із сином, бо він повернувся додому плачучи, рука вся в крові... У нього навіть не було одного пальця! Ерік мав уповільнений розвиток, але все ж умів говорити, і він стверджував, що... що саме ти завів його в ліс, щоб дещо показати, і ти... і ти...
— Ти вставив його руку між зірочок свого велосипеда! — перебиває батько, розвертаючись. — Уявляєш?
Він наближається до мене. В його погляді — гнів, та я знаю, що це тільки видима частина: за його люттю стільки ж суму й співчуття до мене, як і в матері.
— Ти змусив його вставити руку поміж зірочки, доки крутив педалі, що ти перемикав швидкості, ось що розказав Ерік Пікар своєму батькові, ревучи, як теля! У нього були маленькі рученята й один із пальців... (Він гнівно махнув рукою.) Пікар мав їхати до дружини в лікарню, а я, я відразу побіг у ліс шукати тебе! Я не міг повірити! Тільки не ти! Ти на таке був не здатний! Я сказав собі, що то напевне твій новий друг Алекс Сальвай так вплинув на тебе! І дуже жалкував, що не познайомився з ним раніше! Я шукав тебе, кликав! Не знаю, як мені вдалося, але я тебе знайшов!... І я побачив! Я побачив, Етьєне, побачив!
Від цих спогадів його очі сповнюються стражданням. Мати тихо плаче. Я, паралізований, застиглий, питаю слабким голосом:
— Що... що ти побачив?
Так, що він побачив, за кущем, за пласким каменем, що він побачив?