Батько дивиться прямо мені в очі. Й, незважаючи на всю печаль і все його співчуття до мене, розумію, що він готовий кинутися на мене! Раптом пригадую погляд Луї, нещодавно... коли він ще був живим...
— Твій велосипед... догори колесами на пласкому камені... на ньому кров... і вужі...
Він замовкає й зітхає. Що, вужі? У мене виникає бажання підвестися, труснути його з усіх сил й закричати: «Що з ними було, з вужами?» та я задовольняюся тим, що пришвидшено дихаю, а батько майже відразу продовжує, труснувши головою:
— Вони всі були прибиті до дерев! Щонайменше сотня, може й більше, більшість порізані! Усі висіли на гілках, звисали в порожнечу, як жахливі гірлянди!
Я раптово напружився. Блискавка
Ми можемо зберігати трупи, еге ж, Етьєне? Їх можна прибити до дерев, як трофеї! Буде щось схоже на величезну завісу з мертвих вужів! Буде чудово, як думаєш?
проноситься через мозок. Та я не можу довго обдумувати, бо батько веде далі, поклавши руки мені на плечі:
— Та найгірше... найгірше... ти показував пальцем у порожнечу й перелякано казав: «Це він усього мене навчив. Це він!» Ти повертався до... до цієї порожнечі й наполягав: «Скажи йому, Алексе! Скажи ж бо!»...
Його руки стискають мої плечі, і я починаю підозрювати, що він теж готовий розплакатися, я ніколи не міг би повірити в таке.
— Але там не було нікого, Етьєне! — стогне він, легенько струшуючи мене, явно навіть не усвідомлюючи цього. — Ти був сам, розумієш? Не було нікого! Ніколи нікого не було!
Моє дихання все пришвидшується. Таке просто неможливо! Не витримує ніякої критики! Мені хочеться протестувати, та не можу видавити ні звука, не можу нічим поворухнути, хіба що долонею. Батько, нарешті, відпускає мої плечі й відводить погляд.
— Весь час, що я вів тебе додому, ти розмовляв з... зі своїм другом, просив його захистити тебе, наче він ішов за нами... А ще, ти... ти відповідав йому, наче він говорив до тебе! Наче ти чув його! Я кричав тобі, щоб ти зупинився, що нікого немає поряд, та ти все говорив, і я... я вже нічого не розумів, думав, що з’їхав з глузду!
Чую, як схлипує мати.
Усе перевертається довкола мене. Усе мало статися інакше, зовсім інакше! Уся ця химерна історія, я точно сплю! Неясно чую, як мати продовжує. Каже, що я був у психолога, який пояснив, що я є особою, що не може жити самотньою, що мені завжди потрібний хтось, хоча б один. Єдине, чого не розумів психолог, чому моя підсвідомість створила таку жорстоку істоту... Він порадив нам позбутися всього, що нагадувало б про цього Алекса Сальвая. І відразу чую, як батько додає:
— Ми позбулися твого велосипеда. Я поїхав далеко, щоб продати його, такому собі Ляфонду, із Сен-Назера... Я трохи його знав, він збирав увесь брухт і давав нормальну ціну...
Нарешті я починаю дещо відчувати: це стигне моя кров.
— Я взяв тебе із собою, — вів батько далі, дивлячись на стіну. — Щоб ти сам зрозумів, що все, вся ця частина твого життя скінчилася... Я привіз тебе до Ляфонда, і ти бачив, як твій велосипед зник у нього в гаражі... Я очікував, що ти плакатимеш і боротимешся за нього, але ти взагалі ніяк не відреагував...
Тут батько неприємно кривиться й продовжує з гіркою іронією:
— Коли думаю, що його вбили, кілька тижнів тому...
І він невпевнено відходить, тримаючись руками за голову. Величезна болісна куля роздувається в грудях. Я так і не здатен поворухнутися, можу тільки придуркувато витріщитися на матір, яка пояснює далі:
— Ми помітили, що в тебе розвилося... певне блокування, що ти більше не говорив про Алекса, ні про все, що сталося до того... Ми з твоїм батьком вирішили підтримати це блокування, підгодовувати твою амнезію... Життя тривало, в тебе з’явилося кілька друзів, а тому, що ти й далі нічого не пригадував, ми... ми вигадали оту аварію, отой удар дверцятами по голові...
— Твоя амнезія тебе все більше інтригувала, тож варто було видумати привід, — додає батько, який так і стояв до мене спиною. — Ми не хотіли тобі всього розповідати, казати правду... Чому? А що б це дало?
— Можливо, нам варто було б з ним про все поговорити, — зауважує мати голосом, сповненим каяття, вона витирає очі, кусаючи внутрішній кутик губи.
Батько знизує плечима, але не може встояти на місці й починає ходити туди-сюди. Мені врешті вдається позбутися в’язкості в роті, від якої скам’яніли губи, і я белькочу:
— Це... це неможливо, я його... я його підводжу вже впродовж трьох тижнів...
— Ти не можеш його підвозити, Етьєне! — раптово кричить батько, зупиняючись переді мною. — Ти не можеш! Його не існує, ти розумієш це? Його не існує!