А мати схлипує, наче говорить сама до себе:
— О Боже, це починається знову, це починається знову! Коли ти зостався сам, після того, як Манон тебе кинула, я боялася! Думала про це! Ти ніколи не міг бути сам, ніколи!... І той курс, який ти викладаєш у цей час, про історію горору... Гадство! Я мала втрутитися, я мала втрутитися!
Я на мить замислююся. Справді, все сталося одночасно, все збіглося зі снами, з появою Алекса... Я струшую головою. І що з того? Це нічого не значить! І раптом я розумію, осяяння таке сильне, що руйнує мій параліч.
— Ви брешете мені! — кричу я, рвучко підводячись. — Розказуєте мені казна-що!
— Ти що, Етьєне! — поспішно каже мати, яку зачепила моя реакція. — З чого б це нам тобі...
— Ви знали, що сталося насправді й приховували від мене. Алекс сказав мені...
— Алекс тобі нічого не казав, бо його не існує! — волає батько, втрачаючи рівновагу. — Ти придумав його! Як колись! Ти нікого не підсаджуєш до себе в машину, ти говориш сам із собою! Сам!
Дві сльози викочуються з його очей, і він знову відвертається, схрестивши руки. Мати ж, навпаки, вже не плаче. Вона дивиться на кров на моєму пальті, на кров, яку стирала з мого обличчя, і її очі наповнюються жахом, наче якийсь моторошний здогад спав їй на думку.
— Що... що сталося, Етьєне? Що змусило тебе так вчинити цього разу?
Цієї миті батько розвертається, білий, як смерть.
Ми утрьох довго мовчки дивимося один на одного, стоячи поряд і перебуваючи незмірно далеко водночас. Переді мною починає утворюватися темна хмара. Я повільно відступаю, не відводячи від неї погляд. З іншого її боку бачу батьків, справді нажаханих.
— Етьєне, скажи нам! — викрикує батько переляканим голосом. — Що ти зробив!
Я розвертаюся й вибігаю з будинку. Стрибаю в машину, доки заводжу, чую, як кричить батько, що біг за мною аж надвір. Хуртовина вже почалася, і, навіть якщо ще зовсім рано, на вулицях уже немає нікого. Незважаючи на холод, мене вкриває піт. Вони брешуть мені! Брешуть так, як брехали всі ці роки! Але одна фраза, одна-єдина, яку сказав мій батько, може бути правдою, і саме вона штовхнула мене в дорогу, вона приведе мене до кінцевого пояснення...
І вужі, Етьєне... Вони всі були прибиті до дерев! Усі висіли на гілках!
Здається, ведучий по радіо повідомив, що вийшло метеорологічне попередження, що всі мають зоставатися вдома і що незабаром більшість доріг закриють. Я роздратовано вимикаю апарат і концентруюся на дорозі.
На двадцятій трасі через хурделицю й ніч видимість погана. Час від часу я обганяю якусь машину. Їду занадто швидко, необережно, але хочу якнайшвидше дістатися місця. Весь час повторюю собі, що батьки брешуть, що така історія просто неможлива... і все ж поза мого бажання в плутанині моєї змученої свідомості пригадується купа незручних деталей...
Оте хворобливе відчуття, яке опанувало мною, коли я приїхав у Сен-Назер місяць тому... І коли ми вперше пішли в гараж, я майже втратив свідомість...
Ні, це неможливо...
Зауважую, що темна хмара, яка з’явилася в батьків, слідує за мною. Я бачу її, непрозору масу, в дзеркалі заднього огляду, за машиною, оточену білим...
Обганяю ще дві машини. Мою трохи водить, я тримаю кермо якомога рівніше. Не хочу думати, хочу тільки перевірити, чи...
...вужі, на деревах...
Однак спогади усе напливають незалежно від мене, і я думаю про хлопця, якого вбив... У зоні відпочинку на трасі, в туалеті... Його погляд на мені, коли він виходив із кабінки...
Ви можете робити, що вам заманеться, це не моя справа... Це мене не стосується...
Його стривожений вигляд, наче в людини, яка не хоче перечити...
Мене не обходить, що ви овоесамосое...
Оце закінчення фрази, яку я своїм ударом не дав закінчити...
...овоесамосое... овоетесамдосее... говоритесамдосебе...
Слова роз’єднуються, стають зрозумілими, просто впадають в очі й випалюють їх, ранять вуха.
Мене не обходить, що ви говорите сам до себе...
Неможливо! — кричу я з усіх сил.
Б’ю по керму, віддаюся гніву й шаленству, щоб завадити паніці заволодіти мною і змусити відступити темну хмару позаду машини, яка поступово простягає вперед свої тьмяні щупальця.
З’їзд на Сен-Назер, нарешті! Вдалині через снігову завісу блимання світлофора дає мені знак. Ось повертаю направо. В цій заметілі дорога ще похмуріша. Видимість така низька, що я помічаю гараж на секунду пізніше, й минаю його. З гарчанням здаю назад, заїжджаю на подвір’я й різко гальмую. Колеса ковзають, я легенько чіпляю старий остов, тепер повністю вкритий снігом, і машина нарешті зупиняється.