Трохи більше як за сотню метрів за гаражем я більш-менш розрізняю край лісу.
Ліс... і дерева.
Виходжу, відчиняю багажник машини й знаходжу старого ліхтарика. Минаю гараж і виходжу в поле, яким гуляє крижаний вітер. Ліхтар дає мало світла, але достатньо, щоб дійти до лісу, що наближається дуже й дуже повільно. Сніг уже доходить мені до литок, вітер іноді змушує відступити на крок, але я все ж рухаюся вперед і за п’ять чи шість хвилин, нарешті, дістаюся краю лісу. Воджу по деревах ліхтариком. Вони всі однакові, всі темні, голі, вкриті снігом...
Та я знайду... Знаю, що знайду...
Там, двадцять метрів углиб лісу... Там інші тіні...
Я заглиблююся серед дерев. У лісі вітер і сніг дошкуляють менше, і я краще бачу довкола. Посуваюся нерівним кроком, знервований, світячи не вниз, а вгору.
Раптом я їх бачу. Всі троє з’являються в променях світла ліхтарика. Жінка на велосипеді. Хлопець із зони відпочинку на трасі. І Луї, мій бідний Луї. Припнуті ногами до гілок за допомогою величезного ланцюга. Їхні замерзлі трупи похмуро хитаються під поривами вітру.
Знову роблю кілька кроків і ноги натикаються на щось під снігом. Нахиляюся, шукаю руками без рукавиць і знаходжу багато величезних цвяхів, молоток і драбину... Все це — точно з гаража. Я мав принести все це сюди першого разу, коли...
Ні, не я! Алекс! Алекс!
Направляю ліхтар на трупи. Світло вихоплює їхні обличчя. Їхні вилізлі з орбіт очі звернуті на мене й дивляться, звинувачуючи.
— Це не я, — кричу до них. — Це Алекс! Не я! Луї, не я!
Ноги знову за щось чіпляються. Рука, вкрита замерзлою кров’ю. Одна з рук хлопця, якого я вбив.
А там, серед дерев, маса, чорніша від самої ночі. Це темна хмара, завжди поряд, завжди слідує за мною...
Я бігом вискакую з лісу й перетинаю поле, снігу вже по коліно. Руки так змерзли, що я випускаю ліхтарик. Я нічого не бачу попереду. Тільки дві фари своєї машини, від яких не відводжу очей.
Нарешті, відчиняю дверцята й падаю всередину. Кілька разів зітхаю, а тоді починаю кричати. Це не можу бути я, хто все це зробив! Я б пам’ятав, сука! Я все пам’ятав би! Наприклад, я пам’ятаю, що... що...
Припиняю кричати, приголомшений.
...що кожна зі смертей супроводжувалася періодами, коли я непритомнів, плив.
Уперше, коли Алекс зайшов до гаража, а я ледве не втратив свідомість, так погано почувався...
Коли було вбито жінку на велосипеді, у мене було два запаморочення: перше — коли я вдарився головою об камінь, коли впав... і друге — коли блював надворі, повністю дезорієнтований...
З хлопцем — два затьмарення: перше — коли зачинився в туалеті гаража, і друге — коли знепритомнів після того, як убив...
З Луї теж два: в машині — доки чекав і майже заснув, і коли вдарився об кермо, втрапивши колесом у канаву...
Помутніння, змінені стани свідомості, впродовж яких я втрачав будь-яке поняття про реальність, що тривали час, який не піддається оцінюванню: я ніколи не дивився на годинник опісля. Тільки останнього разу, коли втратив свідомість у машині...
Мої руки тремтять і не тільки від холоду. Це нічого не доводить! Зовсім нічого! Підводжу голову й кричу в напрямку лобового скла, в напрямку лісу вдалині:
— Це нічого не доводить!
Посеред поля рухається темна хмара, нечутлива до вітру й снігу.
Я злякано шукаю в кишенях ключі... і знаходжу магнітофон.
Ось! Ось доказ того, що все, що я кажу, — правда, що я не з’їхав із глузду! Ось!
Хочу натиснути на перемотку, але пальці замерзли, я випускаю апарат із рук, клятий дурню! Піднімаю його й натискаю на кнопку. Доки плівка перемотується, темна хмара проникає в машину. Вона вже біля моїх ніг і починає жерти їх. Та я сміюся з неї: за хвилину буде доказ! Помічаю, що поспіхом натиснув кнопку перемотки вперед. Гнівно скрикнувши, натискаю play і чую голос Луї:
— Саме так, я не вийду на роботу сьогодні ввечері, бо... бо маю доставити декого в поліцію Друмонвіля і я їм можу знадобитися...
Якусь мить не можу зрозуміти, з ким він говорить, а тоді розумію, що телефоном. Вибираючись зі схованки, він, мабуть, забув вимкнути магнітофон у кишені, і його дзвінок у поліцію також записався. Розумію, що він почав із дзвінка у свій відділок у Монреалі, заінтригований, я слухаю далі. Голос Луї зривається:
— Так, хлопець, що вбив трьох чи чотирьох людей, я... я в цивільному, але доставлю його в Друмонвіль... Це... це складно все, потім поясню...
Чому він говорить про мене, наче я був єдиним обвинуваченим? Його голос тремтить сильніше:
— Ні, підмога не потрібна, тому що... Він думає, що він жертва, що то інший, але... Він один... Він видумав того іншого... Я бачив, як він говорить сам із собою, це як... це як...