Холод із рук швидко охоплює все тіло. Та що він каже? Що йому ще потрібно?
— Ні, я нічого йому не казав, я не наважився, я... Я хотів зателефонувати флікам із Друмонвіля, але сам доставлю його у відділок... Скористаюся короткою подорожжю, щоб поговорити з ним... Так, точно, я...
Звук, наче щось ковтають, наче він стримував схлипування, а тоді:
— Я знаю його, так, це... Потім поясню... До побачення...
Сигнал телефона, коли дають відбій. Я не можу відвести очей від магнітофона, наче то небезпечна тварина, що збирається вкусити мене із секунди на секунду. І знову чую здивований голос Луї:
— Що ти тут робиш? Я думав, ти чекаєш на мене в машині...
Він говорить до мене! Але ж я не заходив у гараж, доки він... доки він був живим! Я певний!
Я певний!
Голос Луї стає все більш нервовим:
— А чому ти... Що ти робиш з... Ні, зупинись, не...
Удар, крик. Я кусаю внутрішній бік губи, аж до крові, паралізований страхом. Ще удар, звук падіння, і все: магнітофон, мабуть, від удару зупинився.
Я підводжу голову й дивлюся в дзеркало заднього огляду. Що то за змарніле виснажене обличчя, яке дивиться на мене своїми палючими очима?
— Ні, — шепчу хрипким голосом.
Я трясу головою, безупинно повторюючи оте «ні», все міцнішим, усе вищим голосом, голова швидко крутиться то в той, то в інший бік, відчуваю, як починає пекти шия, я ж безупинно повторюю ні, ні, ні, тонким, наче дитячим чи й малечим голосом, а темна хмара заковтує мене, шматок за шматком, тепер гризе таз, досягає живота...
У гніві натискаю в магнітофоні на перемотку назад. Усе це змонтовано! Вони хочуть, щоб я збожеволів, від мене приховують правду, але в них нічого не вийде! У них нічого не вийде!
Доки касета перекручується, я гризу нігті, аж допоки не з’являється присмак власної крові на язиці, але не відчуваю болю, як і не чую завивання вітру надворі. Мені вривається терпець, я натискаю на кнопку play і відразу чую власний голос, що долинає з апарата:
— А тіло хлопця, Алексе?
Мені перехоплює дихання, схиляю голову й уважно слухаю. Чекаю. Чекаю на відповідь Алекса! Але ніякої відповіді немає! Тільки тиша! А тоді знову мій голос:
— Маємо поговорити.
І знову тиша... Але чому не чути Алекса? Він же відповідав мені, сука! Я пам’ятаю! Він говорив до мене, тож, чомуйого не чути?
Насправді, чути тільки дихання, дуже близько. Дихання Луї. Луї, який дихає так, наче впадає в паніку, наче він усвідомив, що...
Темна хмара підіймається...
І знову мій голос! Отой мій довгий неоковирний монолог! І далі:
— Саме так усе й було, еге ж, Алексе?
Відповідай же, падло! Говори, скажи щось, стерво! ГОВОРИ!
І раптом інший голос, далекий і такий слабкий, що мені доводиться притиснути вухо до апарата, щоб розібрати слова:
—... якщо грубо підсумувати, то так...
Ось він! Голос Алекса, я впевнений! Щоб переконатися, трохи відмотую плівку й програю знову те саме місце. Цього разу його голос звучить так само чітко, як і мій, і я його добре впізнаю:
— ЯКЩО ГРУБО ПІДСУМУВАТИ, ТО ТАК...
Я знав! Я знав! Нумо ж, я знову відмотую, слухаю ще раз. Голос тепер стає громовим, що я навіть підскакую від здивування, голос, від якого здригається машина:
— ЯКЩО ГРУБО ПІДСУМУВАТИ, ТО ТАК...
З мене виривається тріумфальний крик, я б’ю у дах своєї машини. Він існує! Я знав! Я не божевільний, він існує! І він несе відповідальність за все! Усе — його провина! ВСЕ!
І є тільки один спосіб, щоб він дав мені спокій! Так, один-єдиний...
Ухваливши раптове рішення, я кидаю магнітофон на заднє сидіння й заводжу двигун. Вітрове скло вкрите снігом, і я запускаю склоочисники. Заднє скло теж засніжене, але я здаю навмання. І пускаюся в дорогу. Так, в дорогу, бо він на мене чекає, як завжди, там, на трасі! І він стоятиме там, допоки я до нього не приїду. Прекрасно, я буду! Але не для того, щоб грати, ні! Ні, ні! З грою закінчили! І саме я покладу кінець партії! Раз і назавжди!
Сніг падає щільно, я не бачу й на п’ять метрів попереду, та мені пофіг! Їду по прямій, упевнений, що доберуся. Але маю поспішати, бо темна хмара вже заковтнула груди. Неможливо їхати швидко, забагато снігу, машину заносить. Бачу блимання світлофора, коли вже проїжджаю під ним, гальмую, розвертаюся на місці, виїжджаю на трасу. Попереду ліхтар ледве-ледве освітлює виїзд на шосе, і там вгадується панно. Траса закрита. До біса закриття, пофіг заборони! Нічого не завадить мені востаннє дістатися до нього, нічого! Тож я наїжджаю на невеличке панно, яке з тріском розлітається, й нарешті вибираюся на трасу. Щонайменше, так думаю, бо неможливо відрізнити шосе від поля. Насправді, неможливо відрізнити небо від землі, та я все ж просуваюся вперед, керований інстинктом руйнування. Машині вдається прокладати шлях у цьому білому пеклі, доходить навіть до вісімдесяти кілометрів на годину, хоч і підстрибує, наче от-от вибухне...