Після перерви ми говоримо про новелу Сакі, яку всі студенти повинні були прочитати на сьогодні.
— На вашу думку, як працює страх у цій історії?
Як і очікувалося, ніхто не відповідає. Непросто змусити клас брати участь в обговоренні: дехто підсміюється, дехто занадто сором’язливий, інші ж просто не знають, що відповісти... Я трохи наполягаю, і двоє-трійко сміливців пропонують теми для обговорення.
— Руйнування наших основоположних цінностей — спосіб викликати страх. Тут жорсткому випробуванню піддаються цінності, які закладаються в дитинстві, тобто чистота й невинність. Ми не хочемо вірити, що діти можуть бути відповідальними, до того ж свідомо, за звірства. Тобто історія, яка стверджує протилежне, як у Сакі, може тільки вселяти жах.
— До такого засобу часто вдаються, — кидає жіночий голос.
Ця студентка ще не сказала жодного слова, але, мені видається, уважно стежить за всім із початку заняття. Я прошу її пояснити, що вона й робить із певною гордістю.
— Письменники, які пишуть твори жахів, часто так чинять: роблять дітей причетними до страшних історій... Це — дієвий спосіб. В усякому разі я,.. воно мене пробирає.
Кілька смішків. Я трохи похолов усередині: я не сумнівався, що тема дитинства розроблена фантастикою. Але не хотілося показувати власні вади, особливо на першій лекції. Тому я зрадів, коли інший студент підтвердив: «Так, так, точно», — тупо трусячи головою. І тут раптом, майже не усвідомлюючи, я додаю абсолютно упевненим голосом:
— До речі, впродовж наступних тижнів ми познайомимося з іншими творами на цю тему, якщо ви не проти...
Ось куди завів мене мій ентузіазм! Та задоволений вигляд багатьох студентів підтверджує доречність моєї ідеї.
Лишається тільки знайти відповідні твори!
Після лекції я підіймаюсь у відділ і обідаю зі своїми новими колегами, які цікавляться в мене, як пройшло моє перше заняття. Вони симпатичні й не надто змучені. Серед них двоє мене колись вчили. Вони вважають, я був прикладом і надзвичайно здібним. Підозрюю, що вони перебільшують.
Я працюю добрих дві години за своїм столом, а потім телефоную Полю. Після запевнень, що урок пройшов добре, я питаю, чи не міг би він знайти кілька фантастичних оповідань про дітей.
— Про дітей?
— Це цікава тема, хіба ні? Я маю намір розвинути її на наступній лекції.
Можливо, це трохи змінить твій базовий курс, але...
Поль видає свій маленький дивний смішок.
— Що, тебе вже вкусило, га? Пристрасть до фантастики тебе вже тримає у своїх тенетах! У своїх тенетах? Що я несу: у своїх пазурах!
Усміхаючись кутиками губ, щоб зробити йому приємне, я кажу йому, що він справді має рацію. Він обіцяє за два-три дні знайти кілька назв і принести мені в коледж.
Я вирішую заїхати до батьків, бо вони неодмінно хотіли дізнатися про мій перший курс. Звичайно, вони наполягають, щоб я повечеряв з ними, і я легко даю себе вмовити. Коли я нарешті вирушаю на Монреаль о двадцятій годині, то почуваюся добре, задоволеним і майже таким радісним, що не дуже й думаю про порожню й гнітючу велику квартиру, що чекає на мене.
Насправді я думаю про розважливе зауваження Поля, що мене вкусила фантастика. Він, очевидно, поспішає, але не можу заперечити певну зацікавленість зі свого боку. Я міг би задовольнитися тим, що обережно слідував би програмі, вже підготовленій Полем, а замість цього скеровую курс на конкретну тему, яку сам вибрав. Непогано, як для профана...
Уже зовсім стемніло. Менш ніж за два тижні переведемо годинники, і ніч наставатиме ще раніше — ця думка мене засмучує. Я їду хвилин п’ятнадцять, перш ніж зауважую, що бак майже порожній. Мені потрібно звикати до далеких відстаней...
Я виходжу на першому ж з’їзді, що мені трапляється: Сен-Назер. До речі, я ніколи там не бував. Можливо, там навіть гарно.
Я проїжджаю через міст над трасою.
Сен-Назер.
Я їду довгою спокійною дорогою, добре освітленою численними вуличними ліхтарями. Село має бути за кілька кілометрів.
Сен-Назер.
Ні, ця назва точно не для мене. Скажімо, код, що містить таємний знак, який я маю розуміти, але навіть не здогадуюся.
Попереду світлофор безупинно підморгує мені червоним і попереджає про перехрестя. Я зупиняюся. Переді мною вибір: їхати прямо чи звернути направо. Направо — тільки поля, морок, і не видно жодного будинку. Якщо коротко, то це поганий вибір для шукача заправки.