Та саме туди мені хочеться поїхати.
Я вже навіть почав повертати, коли натиснув на гальма. Чого мені треба? Чи я справді вірю, що знайду заправку на цьому путівці. Найбільше — пару ферм і кілька велосипедів.
Кілька велосипедів?
Кілька сигналів клаксона позаду змусили мене підскочити. Нетерпелива машина. Я нервово тисну на акселератор, і моє авто продовжує рух, розпочатий кілька секунд перед цим: воно повертає на правий путівець.
Кермуючи, я називаю себе ідіотом. Я нізащо не знайду тут пального — ясно як день. І на підтвердження того, що я маю рацію, вистава, що відбувається обабіч моєї машини, обмежується ніччю, полями і, тримайся! фермою, яку я швидко минаю. Жодної машини назустріч. І дорога попереду врізається в ніщо.
Через одну чи дві хвилини я зітхаю й зупиняю авто. Немає сенсу й далі гаяти таким чином свій час. Зараз розвернусь і...
Чується слабкий металевий скрегіт. Я нашорошую вуха. Він долинає ззовні. Щось із двигуном?
Упевнююсь, що немає жодної машини ні позаду, ні попереду, і виходжу. Здається, я знову його почув, але трохи далі. Я міг би махнути на все рукою, сказати собі, на якого біса він мені здався, цей скрегіт. Та мені кортить дізнатися, що це. І я вимикаю двигун свого авто й знову вибираюся назовні.
Вітер досить холодний, і тілом прокочується легке тремтіння. Фари світять десь на метрів п’ятдесят, а далі — повний морок. Усепоглинущий. І мовчазний. Бо скрегіт зник. Я повертаюся на пів оберту круг себе. Вдалині — маленька червона цятка, не більша від головки шпильки, то з’являється, то зникає, безупинно. Миготливий сигнал на перехресті.
Я роззираюся довкола, руки на стегнах. Сільська місцевість. Ніч. Порожня дорога. І тиша. Ніякого металічного скреготу.
І чого мене сюди занесло?
Сердитий на самого себе, я відкриваю дверцята машини. В ту саму мить скрегіт повторюється, вдалині. Я зупиняюсь й уважно слухаю. Як звичайна механіка, але погано доглянута, звук, який я нещодавно чув...
Тікоготіг-готіг-котіг...
Зробивши кілька кроків уперед, я опинився у світлі фар. Скрегіт чутно знову, але дуже здалеку. Попереду я бачу тільки ніч і чекаю, що побачу, як виникає... А справді, що?
Звук поступово стихає. Повернення в тишу.
До дідька! Чи я так стомився, що банальний скрегіт, який може виникнути звідки завгодно, так вплинув на мене? Я бурчу й повертаюся в авто, різко розвертаюсь і мчу на повній швидкості до світлофора, що блимає. Мені здається, я почув смішок Поля в голові: Вона на тебе діє сильніше, ніж ти думаєш, фантастика, еге ж, Етьєне? Я посміхаюся, зупиняючись на перехресті. Еге ж, Полю, еге ж...
Я повертаю направо, до села, і вмикаю радіо.
Лягаю спати близько двадцять другої години. І мені снить цікавий сон.
Погожий сонячний день, я йду лісом. Дерева, під ногами невеличка утоптана стежка — все це мені неясно знайоме. Я йду без усякої мети, навіть не запитую себе, що шукаю.
Щось на землі. Серед трав і мертвих гілок. Між моїми ногами повзе вуж. У мене немає відрази, я нахиляюся, щоб спіймати його, коли якийсь рух змушує підвести голову. Попереду, де стежка завертає, з’являється велосипед, білий дитячий велосипед. Він їде без водія, та мене це зовсім не дивує. Він просувається повільно, прямо, під супровід брязкання свого старого ланцюга.
...тікоготіг-готіг-котіг...
Він проїжджає повз мене й зникає за наступним поворотом. Я знову нахиляюся до землі, та вуж, звичайно, вже зник.
Чується квиління, квиління дитини. Вдалині, між деревами, я бачу, як біжить із запаморочливою швидкістю маленька фігурка, вся в чорному, бо раптом настає ніч. Маленька фігурка тікає, квилячи, а я підводжу голову до чорнильного неба, з якого неквапно падають вужі... Вони падають десятками, сотнями, тисячами, в той час як квиління дитини стає нестерпним...
Я прокидаюся, ні, не наляканий, швидше спантеличений. Мій будильник показує третю ранку. Час, звичайний для мого нічного неспокою. Цього разу я ледве згадую Манон. Мій сон мене заінтригував.
Та втома виявилася сильнішою, і я знову швидко засинаю.
Назавтра мені телефонує Луї і питає, чи я вільний увечері. Я пояснюю йому, що відтепер ночуватиму щовівторка в Друмонвілі, щоб не підводитися занадто рано щосереди. Домовляємося зустрітися у четвер.
У певний момент я збираюся поїхати раніше, аби повечеряти з батьками, та даю собі уявного копняка під зад: що з тобою, Етьєне, досить! Треба перемогти себе раз і назавжди! Тому я сам готую собі поїсти, чи не вперше після того як пішла Манон, виходить досить непогано. Ніякої депресії, ніяких чорних думок. Моя мати, незважаючи ні на що, має рацію: єдиний лікар — час. Банальність, кліше, але правда.