О дев’ятнадцятій годині я залишаю Монреаль і виїжджаю на двадцяту дорогу. Шукаю хорошу радіостанцію, кажу собі, що, мабуть, треба було б купити програвач дисків: якщо зважити на кількість годин, упродовж яких я кермуватиму цією нудною дорогою, — інвестиція буде виправданою.
Я вже їду хвилин п’ятдесят, коли перед з’їздом на Сен-Валерьєн помічаю фігуру під ліхтарем, рука витягнута. Один із тих, хто голосує. Минаючи його, я кидаю на нього оком: хлопець у червоній куртці. Десь років тридцяти, але на такій швидкості важко сказати. У ретровізорі бачу в центрі освітленого ліхтарем кола, як він зменшується, великий палець вказує напрямок.
Я ніколи в житті не голосував. І не пам’ятаю, щоб колись узяв когось у свою машину, щоб підвезти. Мабуть, треба було зупинитися й узяти цього. Дорога була б веселішою. Хоча мені лишається їхати всього двадцять хвилин...
Мої батьки мені завжди радили ніколи не брати незнайомців у машину. «Серед них є грабіжники й убивці!» — пояснював батько.
Неймовірно, як мої батьки ще й досі впливають на моє життя... А я, замість того, щоб дистанціюватися, ночуватиму в них раз на тиждень! Хороша незалежність!
Коли мене зустрічають із перебільшеною радістю, через двадцять хвилин я не можу нічого вдіяти із собою й іронічно посміхаюся.
— Ти смієшся з нас, чи як? — питає моя мати.
— Ні... Із себе.
Коли я приїхав у коледж за двадцять восьма, на моєму столі мене чекав приємний сюрприз: стосик фотокопій і записка: «Привіт, новий учню Дивного! Тут кілька оповідань, у яких ідеться про дітей, досить... специфічних. Доброго читання! І гарних дрижаків!»
Фотокопії виявилися чотирма новелами: «Місс Есмерсон» Оґеста Делета; «Солодощі для красуні» Роберта Блоха; «Діти Кукурудзи» Стефена Кінґа (знову він? Поль, видно, його прихильник...) і «Мосьє Рам» Жана Рея. Я пообіцяв собі зателефонувати Полю після курсу, щоб подякувати.
Зміст мого сьогоднішнього курсу такий самий, як і понеділкового, але, враховуючи, що це група словесників, я можу просунутися трохи далі у своєму аналізі. Заняття пройшло добре, і пізніше, під час обіду, я ділюся своїм ентузіазмом і задоволенням із колегами. Марі-Елен, молода викладачка двадцяти дев’яти років, уважно слухає й часто мені усміхається. Чи треба сприймати це як певний сигнал? Можливо, там є куди рухатись, але я не впевнений, що тіло й душа лежать до цього.
Після обіду я зостаюся у відділі, щоб почитати скопійовані Полем новели.
— ...і вони мені справді сподобались, Луї! Чотири довбаних хороших оповідання!
Сидячи переді мною, мій друг спостерігає за мною з посмішкою, напівздивованою, напівнасмішкуватою.
— Ти ж ніколи не цікавився цим літературним жанром...
— Та знаю, але ж я даю цей курс, треба прочитати.
— І тобі направду подобається?
— Зізнаюсь, так. Головним чином тема, над якою я нині працюю, діти в оповіданнях жахів. Це справді... захоплює.
Він знизує плечима, я його не переконав. У барі десь близько десяти людей і заголосно грає музика. Луї робить ковток пива й кидає:
— Це далеко від справжньої літератури...
Як і я, він ніколи не цікавився цим літературним жанром. Він клянеться лише Камю, Ґарі, Стейнбеком чи Дюшармом. Думаю, саме це мене в ньому привабило, коли ми зустрілися чотири роки тому на конференції, присвяченій квебекській літературі після референдуму: коп, який читає Альберта Камю! Упередженість чи ні, я сказав собі, що це не таке вже й пересічне явище. По-перше, фізично Луї Берар більше схожий на інтелектуала, ніж на представника силових структур, із тендітними руками, коротким гладеньким волоссям, зачесаним набік, й окулярами а ля Джон Леннон. Неможливо уявити, як він надіває кайданки на бандита. А от із жінками стриманий інтелектуал перетворюється на таран, не лише сміливий, а й неймовірно ефективний, що виходить за межі мого розуміння. Я вже давно перестав лічити його перемоги, які ніколи не виходили за стадію коханця на вихідні.
— Ти ставишся упереджено, Луї...
— Та ти й сам, мені здається, ніколи не цікавився такими історіями.
— Але ж не через зневагу, — я мляво захищаюсь, — а через незнання.
— Справді, є речі, яких краще не знати, — каже він, трохи схиляючи підборіддя вліво.
Я повертаю голову. Гарненька дівчина проходить біля нашого столу. Луї захоплено дивиться на неї кілька секунд, очі на животі, доволі симпатичному.