— Ох, ці штанці із заниженою талією! — зітхає Луї. — Найкраща придумка з часу винаходу друкування.
— Ага. Бачу, незабаром у мене не стане співрозмовника.
— Чому? Ти ж знову у грі, ні? Чи ти втямив, що це вперше з часу нашого знайомства, що ми гулятимемо разом як холостяки?
Конкуренція буде жорсткою.
Я усміхаюсь. Гарненька дівчина виходить із туалету й повертається на своє місце.
— Вона сама. Це боже провидіння. Ходімо: хто з нею заговорить першим?
— Стій, Луї, — кажу я зі сміхом.
— Що значить: стій? Треба бути дурнем, щоб залишити такого пупка одного!
Він якусь мить розглядає мене, чіпляє на носа свої окуляри й довірливо бурмоче:
— Якби ти трохи менше думав про Манон...
— Залиш Манон...
— Уже три місяці минуло, як-не-як...
— Три місяці — не надто багато після шести років. Окрім того, я справляюся набагато краще, ніж ти собі уявляєш. Я стільки працюю, що мало про неї думаю.
— Тим краще.
— І ще, як доказ того, що я не став тібетським монахом, я примітив одну викладачку в коледжі, досить нічогеньку, і мені здається, що я теж їй подобаюсь.
Він трясе головою й копилить губи.
— Ні, ні, тільки не там, де працюєш. Вона прив’яжеться, захоче говорити з тобою весь час, запрошувати на побачення між заняттями...
Я вивчаю його кілька секунд, не знаючи, що й думати. Він глузує з мене, чи каже серйозно? Не можна бути певним, коли маєш із ним до діла. Інша риса його характеру, яка завжди мені подобалася.
— Не до жартів, Луї, я саме відкриваю надзвичайно цікавий всесвіт. Я не кажу, що мені неодмінно подобатимуться всі фантастичні романи, але тема дитинства — це направду захоплює. Думаю, навіть тобі, навіть ти здивувався б.
Він і далі скептично копилить губи, безупинно стріляючи очима в Пупка.
Я допиваю своє пиво й кажу йому, що маю йти. У мене курс починається завтра о дев’ятій ранку, а вже двадцять друга тридцять.
— Слабак!— зітхає він.
— Ти забуваєш, що мені ще годину десять туди добиратися! Давай, у тебе вільне поле дій із твоєю заниженою талією, он там...
— Тим гірше для тебе. Я певен, вона фантазує на тебе прямо зараз...
Ми гигочемо. Справжні два недоумки, як справжні друзі.
Моя лекція вранці в п’ятницю проходить так само добре, як і дві попередніх, і о тринадцятій п’ятнадцять я кермую на Монреаль, повністю задоволений цим першим тижнем, який, як на мене, повністю вдався. Думаю, що викладання в коледжі мені подобатиметься: сам факт, що мені більше не треба опікуватися дисципліною, уже неабияка перевага. Я починаю мріяти про можливість мати повне навантаження вже взимку. Якщо це станеться, то чи переїду я в Друмонвіль? Я ризикую там знудитися... але не так, як на цій чортовій двадцятій дорозі.
Тужливо окидаю оком плаский декор, що пропливає переді мною. Попереду показується вихід Сен-Ожен... і на обочині голосувальник із витягнутим великим пальцем. На повній швидкості я проскакую повз нього й упізнаю хлопця, що бачив у вівторок увечері. Останнього разу він був на виході Сен-Валер’єн, чи не так? Можливо, він їздить з одного села до іншого кілька разів на тиждень...
Я знову зосереджуюся на дорозі, довгій, прямій, ніякій... Вмикаю радіо, не знаходжу жодної цікавої музики. Зітхаю.
Тоді кажу собі більш-менш серйозно: якщо ще раз побачу цього голосувальника, то візьму його, щоб урізноманітнити цю нудну дорогу.
А п’ять хвилин потому я вже й не думав про голосувальника.
Наступної ночі я бачив той самий дивний сон, але в похмуріших варіаціях.
Я — в тому вже трохи знайомому лісі. Повільно йду, і між моїми ступнями ковзає вже не один, а п’ять вужів. Сонце зникло з неба, але ще досить видно, щоб я побачив маленький білий велосипед, який виникає на стежці й рухається в мій бік, і знову без водія.
...тікоготіг-готіг-котіг...
Він розвертається навколо себе, перш ніж завалитися на бік. Я наближаюсь і підіймаю його. Ланцюг зіскочив із шестерні. Автоматично, вже звичним жестом, беру його пальцями.
Важливо не забруднити долоні.
Між вказівним і великим пальцями я відчуваю щось вологе. Відпускаю ланцюг, щоб подивитися на руку, очікуючи побачити сліди мастила.
Мої пальці заплямовані свіжою кров’ю.
Майже не здивований, я переводжу погляд на ланцюг, з якого раптово починає крапати, і терпляче надіваю його на шестерню. Потім підіймаю заднє колесо й починаю крутити педаль. Ланцюг рухається все швидше й швидше, аж доки вся кров, якою він вкритий, не розлітається навсібіч дрібнесенькими краплинками, рясно скроплюючи мою долоню, моє тіло, моє обличчя...