Олег Драч
Пасажир
Від автора
Цю книжку я писав уривками впродовж кількох років. То ж на початку це були лише діалоги. Потім з’явилося бачення літературного твору. В процесі роботи випростувалося розуміння форми, яку можна було б не тільки читати, а й грати в театрі. Драматургічна природа тут усе ще присутня в діалогах, і твір цей напевно колись іще знайде своє відлуння і на сцені або й кіноекрані.
Вигадувати велосипед, кажуть, є справою невдячною... А я все ж таки дотримуюся протилежної думки. Той, хто шукає, мусить покладатися тільки на себе. Ступити крок за межу знаного й не шукати підказок чи перегуків ні в кого іншого є справою кожного відважного мандрівника.
Велосипед треба винаходити самому, хоч як парадоксально це звучатиме. Усі старі варіанти велосипеда лишень кличуть до подорожей, а створення свого, відкриває суть смислу потреби в самій подорожі й у велосипеді, котрий, хоч як крути педалі, найчастіше є лише транспортним засобом, завдяки якому наше буття перетворюється на найзахопливішу гру. «Хто не ризикує, той не п’є шампанського», — свідчить старе прислів’я. А творчість це завжди ризик, у цьому випадку ризик у мандрах у пошуку мудрості.
Щиро кажучи, я жодного велосипеда тут не вигадую. Усе вже й так давно відомо кожному з нас від початку. Відомо, але чомусь забуто. Тому твір цей, скоріш за все, є одним із ключів до відкриття тих дверей, за якими заховано наше знане.
Є тут і наведені приклади з практик інших шукачів пригод і великих майстрів своєї справи, як доказ того, що, шукаючи, завжди надибаєш собі на голову не лише нових пригод, а й нового змісту «з» і «для» свого життя.
Та все ж головні наші пригоди завжди тільки попереду, як і будь-яка нова незнана дорога, коли осідлаєш отого, власноруч створеного, свого велосипеда. То ж нічого даремно зволікати, пора вирушати в подорож. Оглядаючись навкруги будьмо уважні до того, що відкриватиметься всередині нас.
Тримай кермо міцніше, дорогий читачу!
О.Д.
Частина перша
Кінець червня. Сонце вдарило в підборіддя світанку несподівано гостро аперкотом, і день зірвався на ноги як ошпарений, вирвавшись з полону кошмарного сну. Електронне табло блимнуло датою 05.06.13 і перемінилося на годину. Цифри вказували 04:30. На третій перон київського залізничного вокзалу прибуває потяг Петербург–Львів. Людей тут чимало. Хтось зустрічає, а хтось відбуває. Клунки й сумки, валізи на коліщатах і без. Квіти в целофані й голіруч, обличчя серйозні, навіть дещо стривожені. Трапляються і такі, що все ще зовсім сонні, як зомбі.
Незважаючи на вранішню годину, туди-сюди снують найактивніші, ті, хто добре орієнтуються на розміщенні й нумерації вагонів уздовж перону, де і котрий із них стоятиме. Це продавці київських тортів, пива і ще чогось. Вони відрізнялися від решти людей тим, що завжди пробуджені, бо спати їм взагалі ніколи. Їх цікавлять лише транзитні й свіжі, які відбувають, пасажири.
Коли виск від тертя гальмівних колодок до дзеркально-блискучої робочої поверхні коліс набрав свого апогею, вагони напружилися і, підгецуючись, штурхнули один одного по черзі в ланцюговому порядку, і відразу якось попустилися. Щось зашипіло, заскреготало, клацнуло. Потяг став. Вагони зітхнули, відкриваючи свої двері, немовби їм справді стало легше на серці. Це відчуття відразу передалося зустрічаючим на пероні. Вони всі якось, немов по команді, посміхнулися і здійнялися навшпиньки.
Щойно двері вагонів почали відчинятися, то одразу, мов конферансьє на сцені, з’явилися на порогах провідники. Вони задоволено всміхалися у вічі натовпу зустрічаючих, ніби навмисне відтягуючи мить початку концерту. Здавалося, що всі присутні завмерли в цьому очікуванні, як публіка чекає помаху палички в руці диригента. Провідники-конферансьє вклонилися, повернули замки на підлозі й ураз загрюкали, піднімаючись, пороги. Провідники протерли поручні, хутко збігли на перон, а на східці ступили ноги пасажирів, і дійство почалося; радісні скрики вітання, помахи квітами, обійми з поплескуванням по плечах, поцілунки, сльози і не тільки радості, оклики, зойки, передавання–приймання багажу, діти, здійняті на руках понад усіма головами, раптом верескливо пробудилися сміхом радості. Кругом вигуки таксистів, носіїв багажу, продавців тортів, пива, сніданків і бозна ще чого. Усе це загорталося в шум від торохтіння коліщат валіз по плитці перону, шаркання від тертя підошов взуття, волочіння торб і оголошень з гучномовця про вчасне прибуття на київський перон номер три потяга Петербург–Львів.