— Так... — Северин замислився на якусь мить, але раптом, наче прокинувся, різко скрикнув: — Блін! То що, виходить, що ми всі вже давно приречені й навіть не підозрюємо, як нас знищують паразити Сірі? — Северин не на жарт завівся, йому бракувало повітря, і він з кожною фразою робив глибокий вдих: — А навіщо вони нас?.. А що нам робити?.. І що? Уся ця хєрня з полікультурним вектором розвитку цивілізації... Оця маячня щодо ґендерної нерівності... Протистояння сексуальних меншин у боротьбі за свої права... Знищення інституту сім’ї... А всі ці папірці, що ми звикли їх називати грошима? Усе це є плоди рук їхніх? І релігії? І наука? Техніка? Медицина? Усе це їхня програма нашого знищення?
— От бачиш! Знаєш і навіть не підозрюєш, що так багато знаєш! — СА-Сєд загадково посміхався.
— Чекай! — Северин підвівся, відкрив двері й вийшов у коридор.
Він став біля вікна й дивився, як пропливають повз вікна вагону поля, кущі й лісові хащі. Вдалині виднілося якесь село. У полі трактор розорював землю. Северин упер вказівного пальця в скло вікна і, зиркнувши через плече на СА-Сєда, промовив:
— Ти хочеш сказати, що оцим трактором керує вже не людина, а біоробот, клон?
— Ні, саме оцим трактором, керує Віталька, син тракториста, який зараз спить після вчорашнього перепою. А от те, що сам тракторист, Семенко Ілля Петрович, п’є до «усрачки», діло рук не так самого Іллюші, а передусім отих паразитів, що підсадили Іллюшу й увесь ваш люд на стакан. Вони підсадили вас на все від цигарок до героїну, від простого комфорту до надмірності в розкоші, до щоденного сексу, до страждань і — в цьому варіанті мого висловлення — до кайфу від самого страждання. Паразити смокчуть із вас психічну енергію. Одне, що вони не в змозі проковтнути, — ваша духовність. Тому що ваша віра в Єдиного Бога Творця, яка променить Любов’ю в кожному з вас, є вашою істинною перспективою духовної еволюції, і це вас іще рятує. Допоки останній із вас не втратить цієї віри, планета не дасться до рук паразитів.
— Гоніш! — вирвалося в Северина.
— Ти ж сам мене розпитуєшся! — підкреслено ввічливо відповів СА-Сєд.
Северин присів на відкидного стільця в коридорі, нагнувся корпусом до прочинених дверей купе і, примруживши око, тихо запитав СА-Сєда:
— То в мене є шанс пробудитися й тим самим урятувати Землю? Класно! Дійсно, як у голлівудському фільмі. Та що там! Голлівуд вдавиться таке вигадати.
— Голлівуд не вигадує, він програмує в потрібному Сірим керунку всю вашу цивілізацію, і для більшості з вас уже немає повернення, — як завчене промовив СА-Сєд.
— Чекай! — Северин скочив на ноги й знову зайшов у купе й сів навпроти свого візаві. — Ти, значить, не є людиною. А хто ти насправді? Ким ти є?
— Я — мудра істота... Моє ім’я СА-Сєд, що означає Воїн Світла... Зараз я у тілі... Позиченому в одного... чоловіка. Цього досить?
— А той, хто був у цім тілі, він що? Помер?
— Він просто відпочиває, сам того навіть не підозрюючи.
— Чекай! А навіщо я тобі? Що тобі з того, що ти мені все це розповідаєш? Тобі особисто що з того, «Істото розумна»? Тобі, Воїне Світла? СА-Сєде? Нахрєна тобі все це мені відкривати зараз!? Адже ти, як сам кажеш, знаєш мене добре. З мене толку мало! Я просто лох і лузер!
— Є такий варіант, Северине, ти маєш рацію. Є, правда, ще навіть гірші варіанти. Проте є високі й світлі, величні й горді. Ті високі варіанти здобувають тяжкою працею. Проте...
— Що?
— Ніщо не стоїть на місці. Усе в твоїх руках. Бувають ситуації, за яких треба діяти швидко, щоб не падати у варіанти життя нижчого рівня.
— Щось я ніяк не можу в’їхати! Які варіанти? Чийого життя?
— Ну от... А ти хочеш знати про Марс! Тобі ще рости й рости. І тебе ще пасти й пасти.
— Чекай!
Северина це зачепило. Йому стало якось страшно образливо за себе. Думка про ґебіста знову пробуравила йому мозок, і він увесь аж затрясся. Чоло його спітніло, і краплі поту покотилися обличчям. Він втер лице рукавом і затулив обличчя долонями.
— Що ж тут таке відбувається? Блін! Так... Мені треба негайно вийти! Я зараз виходжу! Провідниче! Де цей клоун?
СА-Сєд мовчки сьорбав кави.
— Я ж казав, що холодна львівська кава є люрою... Даремно кличеш провідника. Він зараз пішов до своєї Олюні, аж у дванадцятий вагон. Найближча зупинка через три години. А в нашому вагоні нікого немає. Ми самі.
Северин вийшов до коридору й сів на відкидному стільчику. Вагон гойдався плавно. Фіранка на вікні хвилькою погладжувала шибку, і з-під підлоги долинав грубий гул. Потяг летів крейсерською швидкістю, і було в цьому леті щось, що відгонило відчуттям приречення. Северин зиркнув у вікно. Надворі світ був абсолютно реальним, і все, що там пропливало повз його погляд, було до болю буденним і знаним. Северин незчувся, як замислився над цією буденністю. Думки сновигали в його черепній коморі вільно й абсолютно збайдужіло до всього, що діється зараз. «Чому я став зараз таким байдужий до всього цього? Щось як уві сні... Таке відчуття, що це діється не зі мною, що це я сплю і це все мені лише сниться. Це ознака шизофренії. Казали якось у якійсь передачі, що «шизіки» не усвідомлюють своєї хвороби... Блін! А я оце зараз що? Почав усвідомлювати? А вагон і дійсно порожній».