Северин підвівся й рушив у бік купе провідника. Проходячи повз пасажирські купе, він зазирав у кожне. Усі двері було прочинено, і купе були порожніми, навіть нижні лавки скрізь були піднятими, і порожнеча багажних корит відгонила фактом приреченої самотності. Відчуття ставало не з приємних. Северин лише ворушив устами: «Їхати в порожньому вагоні з диваком, який себе називає інопланетним контактером і тому розповідає страшні речі. Страшні тим, що вони є фактично з реального життя, з мого життя. Звідки йому все це відомо? Може він і справді ґебістська сволота? Те, що він розповідає... Щось у цьому є... Такого... Непізнаваного. Це ніби ти дивився на якусь деталь від якогось доісторичного агрегату попередньої цивілізації. Ти бачиш оці коліщата, всі ці деталі механізму, але розум пручається зрозуміти, що то за функція в цього механізму, і тому не може прийняти бачене за реальний факт. Ось це і є, мабуть, казкою. Треба бути обережним і обачнішим», — так думав Северин, аж опинився перед дверима купе провідника. Прочитавши на дверях, що звати того провідника Іванов Іван Іванович, Северин легенько постукав. Відповіді жодної не було. Северин постукав ще. Потім ще раз. Ще раз, довго і щораз гучніше.
— Я ж кажу тобі, що він пішов до своєї Олюньки! Не віриш? Піди пройдися вагонами! — гукнув, не виходячи з купе, СА-Сєд.
Северин вийшов у тамбур, відкрив двері й пройшов до наступного вагона. Це був такий самий м’який вагон. Різниця тільки, що тут було повно людей. У проході бігали малі дітки — два хлопчики років трьох-чотирьох і трохи старша дівчинка. Люди в кожному купе провадили спокійні розважливі розмови. На столиках розкладено їжу й напої. Хтось їв, хтось лежав, читаючи газету, а хтось дивився по відео якогось бойовика. Назустріч Северину вийшла з купе доволі молоденька провідниця.
— Кавота іщітє? Ви із какова вагона?
— Я — сасєд, — вирвалося в нього. — Тобто... Я шукаю нашого провідника.
— А што, єво нєт у сєбя? — манірно поправляючи зачіску, запитала провідниця.
— Та ні. Ось бачите, що я тут? — роздратовано мовив Северин. — Коли трапиться, що ви його перша побачите, то перекажіть, що пасажир із сьомого місця хоче зійти на першій станції, яка трапиться дорогою.
— Сайті? Да ви чьо? Вам плоха? — ще манірніше вигинаючи стан, запитала провідниця.
— Так! Ні! Мені просто терміново треба кудись убік. Тобто мені треба назад до Києва. Я забув... дуже... важливий документ і ось щойно зауважив, що я його не взяв із собою в дорогу. Пробачте. То як? Скажете? Або, власне, я можу з вашою допомогою сам висісти на станції... яка наступна. Житомир? Хмельницький?
— Ну да, как би... — заграючи, мовила дівка.
— Ну то я вас дуже прошу на найпершій зупинці відчиніть мені двері. Добре?
— До... бре... — з ноткою розчарування пролепотіла та пошепки, але раптом повернулася до нього обличчям. — Может, кофейку? — пошепки мовила і зиркнула великими чорними очима просто Северинові в серце.
— Ні дякую... — промовив розгублено Северин і раптом відчув, що його сильно потягнуло до цієї дівулі. Він ступив кілька кроків, зупинився, озирнувся й подивився на неї уважно. При всій напускній грайливості, було в цій провідниці щось особливо незвичайне... Северин пробував розпізнати, що саме незвичайного він відчував, оглядаючи цю «тьолку», але окрім наростаючої хтивості, чогось іншого він так і не встиг усвідомити. Розум його з останніх сил пручався, як миша перед вужем. — А ви всі тут такі?! — раптом вирвався з його грудей зойк.
— Какіє «всі»? — несподівано щиро, як маленька дівчинка, запитала провідниця.
Северина це зовсім роззброїло, і він уже на повному автоматі пробелькотів:
— Ну, ви теж з цієї команди контактера?
— Да, ми здєсь всє за кантрактам, — посміхаючись і так само з дитячою наївністю відповіла провідниця. Я праваднік. Вас правєсті к вашему вагону ілі... — зашарівшись невинністю й стишивши голос, додала: — ...может зайдьом ка мнє, я вас чаєм угащю?