Северин повільно повернув голову до СА-Сєда і несподівано навіть для себе вибухнув гнівом:
— Досить із мене! Я не хочу вірити в цю маячню? З мене досить!
Він рвучко підвівся, вийшов у коридор і рушив у напрямку протилежному від купе провідника. Він вирішив зайти в якесь інше купе й там зачинитися на самоті. Северин узявся за ручку дверей останнього купе й рвонув. Двері відкрилися...
Те, що побачив Северин усередині, ніяк не вкладалося в голові. Там сидів той самий СА-Сєд і якраз випивав наступну чарчину. Що найгірше — це було те саме купе з якого він щойно вийшов. Северин аж зойкнув, коли побачив свої речі й сьомий номер свого місця.
— У це важко повірити. Я ж говорив тобі, Северине... — спокійно промовив, утираючи хусточкою вуста, СА-Сєд.
— Це якийсь гіпноз.
— Та ні, це просто твій психічний стан, у якому твоя природа творить безконтрольно. Хуліганить твоя уява, Северине! З кого тут питати? Ясно, що тільки з тебе. Що? Може по сто грам перехилимо за те, що диво все-таки існує?
— Якась чортівня!
Северин кинувся назад до свого купе і, ще тільки підбігаючи до нього, побачив крізь прочинені двері ногу СА-Сєда у фіолетовому капці й у жовтій шкарпетці. Точнісінько так само «той» сидів там, тобто тут, поклавши ногу на ногу. Северин став на порозі.
— Ще може разочок пробіжишся? Ану спробуй в інший бік. Може туди буде інакше? — і СА-Сєд вказав підборіддям у бік провідникового купе.
Северин мовчки відступив назад. Він став, обіпершись спиною на поручень біля вікна в коридорі так, щоб бачити кожне купе ліворуч і праворуч.
— Ану відчини двері ширше й покажись у кожному купе! — Голосно промовив Северин.
По якійсь паузі двері кожного з купе одночасно відкрилися і в коридор по черзі виставилася нога, вірніше ноги, а точніше з кожного купе по одній нозі у фіолетовому капці й у жовтій шкарпетці.
— Та-а-ак до-о-о-бре-е то-о-о-бі-і ви-и-и-дно-о-о? — багатоголосно промовив СА-Сєд.
Северин сповз і сів прямо на килим у проході. Він був геть розбитий і, відчуваючи, що з ним коїться щось жахливе, розплакався, як дитина. Двері всіх, крім найближчого купе, зачинилися. У прочинені двері випхалася ще одна жовта шкарпетка у фіолетовому капці, випередила першу, а перша догнала другу, і ось вони обидві стоять під самим Севериновим носом на килимку коридору.
— Ну? То як, віриш чи не віриш? — пролунав голос СА-Сєда над Севериновою головою.
— Наливай! — встаючи, буркнув Северин, зайшов до купе й сів на своє місце.
— Давай по половинці. Добре? — СА-Сєд розлив порівну і, піднявши склянку, промовив: — За здоров’я людини, яка здатна вірити в те, що творить свою реальність сама!
Северин випив залпом і, поставивши склянку на стіл, мовчки сидів похмурий із кислою міною на обличчі. СА-Сєд підсунув до Северина тарілочку з «бутиками» і, взявши й собі одного, апетитно уминав його. Обоє мовчали хвилину-дві. Далі Северин першим порушив мовчанку. Він зиркнувши на пляшку, самим поглядом попросив налити йому ще.
— Непоганий цей коньячок, правда? — наливаючи, запитав СА-Сєд так якось просто і звично, начебто вони старі друзі, які нарешті вирвали довгождану можливість добряче посидіти.
— Як ти це робиш? — тихо спитав Северин.
— Що? Перепрошую? — перепитав улесливо СА-Сєд.
— Ну ось це все. Цей поїзд, оцей вагон. Цей день. Цю ситуацію... з тою Свєткою, з цим усім? Як ти це все провертаєш?
— Та ніби особливо нічого такого неприродного не вчиняю. Я, щиро кажучи, — кахикнув той в кулака, — узагалі тут ні до чого.
— Перестань! — несподівано для себе крикнув Северин і, кинувшись на СА-Сєда, схопив його міцно «за барки». Цієї миті раптово Северин відчув як тіло його стало невагомим. Він усе ще тримав СА-Сєда за грудки, але все довкола раптом чомусь розчиняючись зникало. Купе, дивани, стіл, закуска. Усе перетворилося на порожнечу без будь-яких координат. Навіть світло перетворилося. Тобто світло було, але звідки воно світило — не було ні видно, ні зрозуміло. Северин почув голос сусіда:
— Ну, чого ти хочеш досягнути цим своїм м’язовим протестом? Я зараз зникну. А ти тут залишишся навічно на самоті. Хочеш?