Тривало це хвилин зо п’ять-сім. Далі галас почав спадати. На пероні залишилися подекуди продавці тортів, газет і закусок та ті з пасажирів, хто власне розпочинав свою подорож з Києва до Львова. Таких було тут не дуже багато. Біля СВ вагонів на пероні було майже порожньо.
Северин стояв навпроти дверей восьмого СВ вагона теж зовсім самотнім. Йому на вигляд років з тридцять. Високий, досить широкоплечий, усе ще стрункий. Високочолий з акуратно стриженим русявим волоссям. Сіроокий із сумним виразом на обличчі. Зодягнений у вільні джинси і таку саму сорочку на випуск та бежеву демісезонну куртку На плечі його висів невеличкий наплічник.
Було спокійно і напрочуд тихо на пероні. Десь там, за кількома рядами стоячих ешелонів далекого сполучення, обережно вислизаючи з вокзального кубла, погупував колесами на нестандартному стику рейки якийсь пасажирський експрес. Робот із жіночим голосом, мабуть що задрімав, бо мовчав уже хвилин зо п’ять.
Провідник восьмого СВ вагона стояв навпроти Северина на пероні. Це був літній чоловік з черевцем і масивними товстолінзовими окулярами на носі. В устах його диміла цигарка, і дим періодично потрапляв йому в праве око, від чого він мружився й кривився щораз то сильніше і кумедніше.
Та ось він швидко перехопивши пальцями цигарку, міцно всмоктав до рота побільше диму, зробив випуклі, як у трубача, щоки, різко затягнувся і випустив потужні струмені диму через ніздрі. По цьому він викинув цигарку прямо під колеса вагона, підсадив вказівним пальцем свого картуза на саме тім’я, дістав із кишені штанів зім’ятого синенького носовичка і втер ним спітнілого лоба. Зиркнувши на Северина, провідник ніяково посміхнувся і, відкривши товстого записника, взявся щось у ньому записувати.
Праворуч до сусіднього купейного вагона сідали молоді хлопці з величезними наплічниками. А там, ще далі, через вагон, сестри-монахині, розмахуючи руками, керували носієм, щоб той уважніше заносив до вагона великого загорнутого в чорний поліетилен прямокутного пакунка. «Певно це якась картина з життя святих» — подумалося Северинові. Він навіть пригадав, як щось подібне бачив чи в кіно, чи...
Саме в цей момент Северин відчув, як щось уперлося йому в підошву правого черевика. Він зиркнув під ноги і різко скривив ступню убік... Це був наручний годинник. Северин завмер. Годинник був чоловічим і дорогим. Корпус золотий або позолочений, на дорогому чорному шкіряному ремінці із такою самою золотою защіпкою. Перше, про що подумав Северин: «Як власник міг його загубити? Адже такі годинники не губляться так просто... Тому що в таких годинників є спеціальні такі замки... На ось таких ремінцях, які самі ніколи не розщіпаються. А тут?».
— Мущіна! Ви єщьо кавота ждьотє ілі ваапщє нє сабіраєтєсь садіцца?
Голос провідника повернув Северина у дійсність. Северин машинально стулив стопи ніг, прикривши годинника від стороннього погляду, і звів очі на...
— Собствєнна гаваря, у вас білет єсть? — промовив голосніше провідник. Він дивився на Северина, схиливши голову набік, як собака, який чекає від тебе чогось їстівного. Северин тільки тепер звернув увагу, що вагон був з емблемою двоголового орла.
— А чьо спєшіть? Ви атправляєтєсь через пятнацать мінут, — спокійно промовив Северин.
— Нє ви, а ми! Давайтє-ка білєт і прахадітє во внутрь вагона. Ваше мєста сєдьмоє?
— Вродє таво... — здивовано мовив Северин.
— Давай пасматрю... — провідник підійшов до Северина і простягнув руку. Северин мовчки дістав з нагрудної кишені сорочки квитка і віддав провідникові. Той, розгорнувши папірця, тицьнув уверх козирок картуза вказівним пальцем і промовив: — Угу... Паспорт?!
Северин дістав паспорта. Провідник звірив документи, зиркнув Северинові в очі й, поправивши картуза, повільно промовив:
— Всьо вєрна. — Далі він розвернувся і пішов до дверей вагона кинувши через плече: — Там у вас сасєд! Пастарайтєсь патіше.
Северин хутко зігнувся, схопив годинника, запхав його до кишені джинсів і, намагаючись бути якомога органічнішим, іронічно заграючи, запитав у провідника:
— А может сасєдка?
— Да нєт, мілчєлавєк, сасєдкі тєперь рідкі, — усміхнувся провідник, віддаючи Северинові паспорт. — Ані, всьо парамі тєпєрь. І што занятна, баби тоже с бабамі. Во врємя-то пашло какоє! Да ви нє пєрєживайтє, мужик, что с вамі в купе, солідний, єво жена с дочькай праважалі в Пітєрє. Красівиє обє... Прахадітє, ваше мєста сєдьмоє, нє забилі? — Він склав квитка і встромив його в кишеньку свого провідникового планшета.
Северин протиснувся в прохід, знайшов купе з відповідним місцем і легенько потягнув за ручку дверей. Замок клацнув, і двері м’яко посунулися убік. Перше ніж побачити будь-що в купе, йому вдарив у ніс чужий і неприємний запах поту чоловічих ніг. Северин завмер розгублено, далі відчинив двері ширше. На розстеленій постелі лівої нижньої полиці долілиць лежало чоловіче тіло в темно-фіолетовому халаті. Жовті шкарпетки на його ногах яскраво світилися дірками на п’ятках.