— Господар пішов собі далі...
— Як? Він помер..? — Северин знову зіскочив і всівся, напружено слухаючи.
— Звичне діло. Помер на роботі в кабінеті. Інсульт.
— А як же..?
— Я випадково опинився поруч. Не марнувати ж такої можливості.
— Значить ти той, хто підселився?
— Є такий момент, коли це найліпше і найлегше зробити. Правда, голова боліла цілий вечір. Ну, та тепер це вже...
— Ти й удома в нього був, і з його жінкою... Спав?
— Спав. А що робити? Сім’я — добра річ. Я вам трохи заздрю.
— Що ж тут такого, щоб заздрити?
— Ой, не скажи. Ви маєте цінну здатність — любити. Це чи не найважливіше у вашій природі, правда, ви про неї чомусь не завжди здогадуєтеся. Просто ви не займаєтеся собою, не пізнаєте себе. Ай! Інколи такий жаль бере за те, що ви так марнуєте свої можливості.
— Гаразд, вернімося до твого... Тіла. Що ж тепер ти робитимеш?
— Житиму.
— І як довго?
— Ще не знаю, попереду ще багато роботи.
— Переконувати людей у їхній сліпоті?
— У вашій особливості і перспективах вашого нового життя!
Северин з недовірою поглянув сусідові в очі.
— Ти певен, що ми здатні тебе сприйняти і зрозуміти? А головне, робити зусилля, щоб змінитися? — запитав він.
— А навіщо я з тобою? — відповів СА-Сєд і посміхнувся.
— Ти хочеш сказати, що ми тепер будемо повсякчас разом? — з ноткою дитячої наївності запитав Северин.
— Поруч, так точніше, — так само посміхаючись щиро відповів той.
— А ти не боїшся, що я відмовлюся?
— Тепер уже ні, — враз посерйознішавши, промовив СА-Сєд.
— Ліпше б ти втілився в жіноче тіло, — вирвалося в Северина.
— Ха-ха-ха! Ти залишаєшся собою! — констатував СА-Єд.
Запала тиша. Северин почувався якось неспокійно. Усе щойно почуте десь глибоко в душі кололо й дратувало його. Там у глибині свого єства він почувався немов ошуканим і, мабуть, тому все ще ніяк не міг заспокоїтися.
— А як його звали? — Несподівано для себе самого запитав Северин.
— Кого?
— Ну, його... Того, у чиєму ти оце зараз тілі?
— Сміятимешся?
— Ну що ти? Ніколи!
— Іван... Іванович... Тримайся.
— Тримаюся...
— Іванов.
— Ха! — Северин згадав про табличку на дверях провідника вагону, і йому враз стало зовсім несмішно, а відчуття обману зросло ще сильніше.
— Ну от, бачиш? — радісно мовив СА-Сєд, наче ловлячи його думку.
— Та ні, чого там, я... Просто, там на дверях табличка... — Северин звівся і сів. — Ти що, серйозно?
— Цілком, — сказав СА-Сєд і, повернувши голову до Северина, щиро глянув йому в очі.
Северин різко підвівся і вийшов у коридор. Підійшов до дверей провідника, щоб ще раз пересвідчитися, що на них написано. У металічній рамочці, що на дверях, взагалі нічого не було. Порожньо. Северин потер долонею підборіддя і промовив розгублено:
— Так примітивно якось? — і вже голосніше крикнув: — Ти вигадав би вже щось оригінальніше!
Він постукав у двері. З купе — нічичирк. Северин відступив від дверей, ще раз поглянув на порожню рамочку, повернувся до свого купе й повільно в задумі сів на своє місце. СА-Сєд лежав горілиць, заклавши руки за голову, і дивився в стелю. Мовчали обидва з хвилину. СА-Сєд перший порушив мовчанку:
— Нічого не вдієш, усе є так, як є... Пробач, із Достоєвським Федором ми розминулися свого часу... І з Чеховим так само, з його вини, до речі...
— А ти що, і раніше? Раніше ти вже робив такі фокуси? — з недовірою в голосі мовив Северин.
— О, раніше! У мене було багато різноманітного досвіду.
— Наприклад?
— Знову ж таки... — він поглянув на Северина.
— Я не буду! Бігме! Побий мене, Боже, коли я заржу!
— Добре... Наполеон.
— Бля-я-я! — вирвалося в Северина.
— Усе, годі! — СА-Сєд різко звівся на ноги й вийшов у коридор.
— Да ладно! — розгублено вигукнув Северин йому навздогін. — Пробач... Іване... Бонапартовичу! От блін! Ха! Ха-ха-ха!!! Це ж гумор! Ну як нам, людям, і без гумору?
Він теж підвівся з дивану, вийшов у коридор і став поруч СА-Сєда. Вони стояли й довго мовчали, дивлячись у вікно. За шибою небо вкривали важкі хмари, і ген аж там, під обрієм, косі штрихи дощу боронували поля. Перед вікном пропливає, подзенькуючи, переїзд із опущеним шлагбаумом і невеличкою низкою автомашин. Біля будки стоїть огрядна жіночка й тримає в руці скрученого в «ковбаску» помаранчевого прапорця. СА-Сєд раптом помахав їй рукою, і ця жіночка враз відповіла, ніби саме на це й чекала. Северин зиркнув на СА-Сєда, той собі також на Северина. Пауза. Северин з усіх сил намагався стриматися від сміху. Його просто рвало зсередини. Та все ж те, що він хотів, учинив: