— Ну так... — промимрив собі під носа Северин, — але можна було б і без таких атракціонів.
— Атракціон відбувається виключно завдяки тобі.
— Ти знову своєї!?
— Я вже казав тобі, що це саме ти твориш оцю свою дійсність, а відповідальність перекидаєш на мене, або ж іще на когось. Як бачиш, провідник зовсім не переймається тим, що діється, бо для нього все відбувається згідно його знаного й очікуваного.
— Значить для нього цей тунель є цілком зрозумілим і знаним?
— Або для нього взагалі не існує ні цього тунелю, ні нас із тобою, — він заповнив іще кілька клітинок буквами і задоволено посміхнувся, що означало — кросворд склався. — Хух! — вимовив СА-Сєд, задоволено складаючи журнал.
— Не існує? — перепитав Северин і, вставши, висунувся наполовину в коридор і шукав поглядом провідника. Той, певно, відчувши його погляд, повернувся і, посміхнувшись, запитав:
— Може, чайку? Га?
Северин хутко відсахнувся й, озирнувшись до СА-Сєда, якось навіть розгублено, з ноткою примирення в голосі запитав:
— Чай питимемо?
— Не відмовлюся, — простодушно відповів той і додав: — нехай принесе, тільки щонайміцнішого.
Северин знову визирнув і крикнув до провідника:
— Один міцний чай і одну каву. Теж міцну. І натуральну!
— Натуральної немає, — відповів провідник.
— Нічого у вас натурального немає, один тільки ерзац, — воркотів собі під носа Северин, коли всідався на своє місце. СА-Сєд мовчав. Поїзд летів у тунелі, і Северинові здавалося, що він у метро. Він відслонив фіранку й став придивлятися до того, що там за склом.
— У метро бетонні кільця тримають склепіння тунелю, а тут порода підходяща, сама тримає, — наче читаючи Северинові думки, промовив СА-Сєд.
— І кабелів не видно, — заслонив фіранку Северин.
— А навіщо тут кабелі?
— Ну так, ми ж у паралельному світі... — криво всміхнувся Северин.
— Можна й так це пояснити. У твоєму паралельному світі. А тобі власне й самому все ще не віриться?
— Тобто ти хочеш сказати, що мій світ має багато паралельних варіантів?
— А хіба ж не так? От коли б ти запізнився на цей потяг, то саме зараз сидів би в залі очікування на вокзалі й чекав би на наступного поїзда.
— Або сидів би в автобусі...
— І розмовляв би з поважною панею про те, як добре жити в Львові, а вона, котра живе весь час у Львові, дивилася б на тебе й підтакувала б, але все одно думала б про своє, про те, як добре їй жилося б у Парижі.
Северин розсміявся.
СА-Сєд продовжував:
— Власне отой варіант Северина зараз їде в цьому автобусі.
— І таких Северинів тьма-тьмуща? Оце так... Ну що ж, тепер розумію. Значить реальності немає? — потер він долонями втомлені очі.
— Ми вже про це ніби говорили? — нахмурив брови СА-Сєд.
— Але ось зараз? — Северин стишив голос, і в нотках його прозвучала далека надія, — ось тут і тепер, що відбувається? Хіба не дійсна реальність?
— Для кого? — не особливо артикулюючи, кинув СА-Сєд.
— Як для кого? Для нас із тобою.
— Северине, ти колись замислювався над таким... — Він повернув журнал торцем догори, розгорнув його посередині, утворивши прямий кут і, вказуючи пальцем на центр кута, мовив далі: — Коли циліндр поставити ось тут, в центрі кута отаких двох екранів на однаковій відстані й освітити його з торця і з боку, то на кожному відповідному екрані отримаємо...
— Тінь! — нервово вигукнув Северин.
— Так, тінь буде на двох екранах. Проте на тому екрані, що по відношенню до нього циліндр розміщено торцем, тінь буде у формі кола, а на іншому — у формі прямокутника.
— І що ти хочеш цим сказати? Що я, значить, бачу свою реальність, а ти свою?
— Можна й так сказати, але я про інше. Ти твориш свою реальність і заключаєш, або інакше кажучи, ловиш цю реальність у пастку власних шаблонів. Тобто прикладаючи сприйняте твоїми органами чуття, ти ідентифікуєш з усім знаним і пережитим власним досвідом. У момент ідентифікації ти й твориш свій варіант життя. Лише один варіант, в аналогії з прикладом циліндра і двох екранів варіантів реальності завжди більше ніж один, їх «нестьчісла», дорогенький ти мій.
— Але ж... — Северин пробував віднайти необхідне слово. — Але... Чекай-чекай! Я розумію, про що ти, але це все таки не так!
— А як? — поклавши журнал на столика і грайливо схиливши голову набік, зацікавлено запитав СА-Сєд.
Северин зиркнув на журнал і побачив на сторінці кольорову фотографію ядерного вибуху з написом великими літерами «Останній день надії». Він струсонув головою, наче струшуючи з себе якусь гидь.
— Ну, якось узагалі не так! Я ж бо ще живий! І це я. Той самий, що був і буде. Блін! Ти що? Думаєш, що я вже зовсім тойво?