Северин підморгнув йому і змовницьки запитав:
— І їх меншість?
— Значна меншість, — відповів СА-Сєд, кліпаючи «всевидячим» оком.
— А більшість, значить, виграє? — правив своє Северин.
— З одного боку, більшість сама потребує мати над собою меншість, яка управляла б нею. Адже стадо потребує вожака, або пастуха, словом, того, кому ця більшість делегує відповідальність за своє життя. А чого хочеш, те й отримуєш. Однак не завжди те, чого хоче маса більшості, відповідає сподіванням кожного її члена. Тому що кожен хоче свого особистого, й у бажанні досягти цього свого особистого погоджується на тимчасове колективне. А колективне дотримується ідеї, декларованої обранцями більшості, тобто меншістю, суть якої — «Ми відповідальні за наше спільне щастя, тому виконуйте наші розпорядження». Дємакратія, панімаєш! Отак, меншість маніпулює більшістю, якій здається, що це вона, більшість, визначає і реально вирішує долю колективу, країни, народу... Від цього більшість часто сліпне і стає сліпою біомасою. До пори, до часу. Адже процеси життя неможливо контролювати тотально. Будь-яка дія завжди викликає контрдію. Тому під тиском правлячої меншості в масах більшості рано чи пізно, а таки починаються внутрішні процеси протесту. Своєю чергою в боротьбі за правду більшість сама починає ділитися на меншості, а кожна меншість, своєю чергою, має здатність самоорганізовуватися й гуртуватися довкола свого нового лідера, на якого знову ж таки покладають відповідальність і сподівання за щасливе майбутнє... Лідери не завжди розуміють природу цих сподівань, скоріше вони відчувають власну перспективу користі, тому щедро обіцяють «Го́ри–мости», намагаючись перетягнути на свій бік щобільше народу. Тож вони згуртовують довкола себе маси й розпочинають боротьбу за тотальну владу, бо тільки тотальна влада відкриває їм шляхи до втілення їхніх ідей, а також досягнення особистих цілей і благ у суспільстві (так вони в цьому певні й переконані в своїй особливій унікальності). Здобувши владу за підтримки мас, владна меншість стає заручником своєї владної ситуації, їм тепер будь-якою ціною треба утримувати своє владарювання... Ціна ця завжди густо скроплена кров’ю більшості.
СА-Сєд розвів долоні врізнобіч, збільшуючи таким чином отвір трикутника, протиснув крізь нього все своє обличчя і так, наче нічого не сталося, продовжив:
— Більшовики це довели на практиці. Зараз над подібними доводами працює нова меншість — ваші нові-старі слуги народу, депутати, чиновники і так далі. Не тільки тут, а й по всьому світі одне й те саме. Коли поставленої мети досягнуто, настає криза, і в кризовій ситуації відбувається перевертання — старі ідеї, як відпрацьовані ступені ракети, уже не діють, потрібно нові ідеї, а їх найчастіше немає, тому що мети досягнуто — владу здобуто. Як кажуть, «Хатєлі как лучче, а палучілась как всєгда». Трапляється це тому, що ті, хто переміг, впадають у спокусу спочивати на лаврах, попожити особисто для себе, бо саме це і було головним рушієм їхньої діяльності й боротьби. Відповідно ті, хто програв, здобувають лють бажання перемогти і довести свою спроможність ліпшого управління, тому вони виносять нові ідеї, які ще більше до вподоби масам більшості, і більшість клює на цю нову блешню, і нова боротьба, нові вибори, нові революції й майдани. Одна меншість змінює іншу, а та ще іншу й так без кінця, аж до простої рокіровки місцями представників двох партій, а то й однієї і тієї самої, єдиної і переможної.
— Невже і справді жодна з прогресивних ідей так і не спрацьовує? — стиснувши кулаки, мовив Северин.
— Високі ідеї слугують прикриттям тому, що за ними ховаються справжні переконання, які, як правило, насправді не є високими, скоріше ницими й примітивними, а відтак і бажання й цілі тих, хто ці високі ідеї декларує: «Слово мовлене, лож єсть». Тому політики в суті своїй здебільшого просто брехуни, тому що свої справжні цілі вони завжди змушені прикривати популістськими гаслами, щоб заручатися підтримкою «біомаси». Скажімо, ось ти маєш свою партію, яка декларує, що відстоює інтереси народу. У своєму маніфесті ви це проголосили, і вас реально починає підтримувати щораз більше народу, тому рано чи пізно ви берете участь у виборах або організовуєте революцію, перемагаєте і здобуваєте владу. Словом, ви починаєте управляти всією тою своєю більшістю електорату. А ваш електорат, тобто народ, спочатку тішиться перемозі своїх представників, підтримує ваші кроки і навіть прославляє в творах мистецтва і грандіозних монументах головних персон вашого правого діла. Та за якийсь час, можливо, доволі тривалий час, ситуація поволі змінюється, і ти раптом помічаєш, що ваші прихильники надалі не є вашими прихильниками, що вже серед ваших однодумців щось відбувається таке, на що ви ніколи й не сподівалися. І тоді треба щось робити. А що робити не завжди відомо. Простіше почати говорити й обіцяти, хвалити себе й критикувати опонента. Словом, захищатися. Проте й це не рятує. Бо вже в лавах ваших теж починаються конфлікти. Теж знову поділ на своїх-своїх і своїх-чужих, тобто на тих, котрі вже є іншими або все ще інші. І вже розкол, і вже розвалюється добре діло, і правильні лозунги вже не є правильними, і знову криза. І знову хтось з’являється такий, що його цього разу підтримає більша маса народу, і знову лідери, і знову партія, і знову все правильно і єдиновірно, і знову вибори, революція, чи громадянська війна, чи агресія супроти сусіда... Так проявляється паразитична природа меншості по відношенню до більшості, суть якої маніпуляція сподіваннями мас і прикриття відповідальністю, покладеною на них цими ж самими масами.