— Шта? Ваняєт? Сільна? — промимрило тіло, наче крізь сон.
Северин навіть розсердився за таке нахабство:
— Нє то слова! Пусть пабудєт аткритай двєрь. Окєй?
У відповідь долинуло легке хропіння.
Северин повернувся до вікна й оглядав вагон, що стояв на сусідній колії, якраз навпроти. Праворуч на боці іншого вагона висіла табличка Харків–Івано-Франківськ. У вікні одного з купе був якийсь рух. У верхній частині вікна є така продовгаста кватирка, тож крізь неї видно велику босу стопу певно чоловічої ноги. Часом вона впиралася в шибку пальцями вниз і притискала фіранку. Стопа рухалася якось необережно, фіранка совгалася в боки. Раптом, до великої чоловічої стопи долучилася ще одна, менша, жіноча з тендітними пальчиками уверх. Вона затремтіла і завмерла, а за мить зникла зовсім. Северин посміхнувся, і в цю мить чиясь рука шпарко затулила це вікно згори вниз непрозорою шторою.
З Северинового купе вийшов чоловік із скуйовдженим волоссям. Підперезуючи халата, він тихо вибачившись протиснувся повз Северина й рушив у напрямку туалету. Северин ворухнув устами, щоб попередити цього «сасєда», що зараз потяг стоїть на станції, але вчасно згадавши, що СВ мають біотуалети, відпружився і знову повернувся до вікна. У тому самому вікні вагона, що навпроти, підперши ручкою обличчя, сумно визирала на перон жіноча голівка. Коли Северин притулився ближче до свого вікна, голівка навпроти зиркнула на Северина і через паузу посміхнулася. А ще через паузу показала йому «середнього пальця» і відійшла від вікна. Северин зробився похмурим. Проте так він простояв дуже коротку мить, бо у прохід вагона з тамбура увійшов провідник і, зиркнувши на Северина, оголосив:
— Щяс атправляємса. Хатітє чаю ілі кофє?
— Та ні, дякую! — відповів Северин українською.
— Ну, то як собі бажаєте... — промимрив провідник, і враз обличчя його посерйознішало, і він вийшов у тамбур.
Северин усміхнувся і подумав, як же ж змінюється сприйняття людини, залежно від того, якою мовою та людина розмовляє. Ось той провідник, допоки «разгаварівал», був одним чоловіком. Таким собі пітерським «желєзнодарожніком». І уявлялося тоді Северинові, що той чолов’яга має свою таку якусь сім’ю, дітей із двоє. Чомусь уявлялося Северинові, що обов’язково в того дві дочки. Та й узагалі, так багато встигає людина собі нафантазувати про іншу за такий короткий термін. І не лише з причини її мовної культури і національності. І раптом той «пітєрскій желєзнодарожнік» заговорив українською, і все уявлене досі, опало, як листя, і на їхньому місці раптово повиростало нове і якесь зовсім інакше, але конкретне. От в українця провідника вже два сини, і обоє дорослі. Жінки немає, померла тому два роки від раку. А мати ще жива, їй так десь із дев’яносто сім недавно стукнуло. І має той провідник коханку з сусіднього вагона, причому давно її має, бо від нього в тої теж син років шести...
— Тьху ти чорт! Що це зі мною? І приверзеться таке! — сплюнув зопалу Северин і увійшов до купе.
Запах немитих ніг вивітрився чи, правильніше сказати, його забив запах якогось парфуму. Северин кинув свого «саквояжика» під лаву і присів. Саме в цю мить до купе увійшов його «сасєд». Він був зодягнений у легкий напівспортивний костюм фіолетового кольору невідомої фірми. На ногах кімнатні, такі самі фіолетові капці і яскраво-жовті шкарпетки. Він повісив свого фіолетового халата на плечики, прикрив двері і глипнувши на себе в дзеркало, швидким рухом пригладив свої доволі довгі брови. Чоловік цей був абсолютно сивим, акуратно підстриженим і гладко причесаним. На вид йому можна було б дати років до шістдесяти. Обличчя, скоріше вчителя або бізнесмена середнього класу, було очевидно щойно поголене, бо на щоці мало незначний поріз, з якого крапельками сочилася кров. Він знав про це і, послинивши язиком пальця, провів ним по щоці, стираючи їх. Чоловік глянув привітно на Северина, ледь уклонився самою головою і промовив густим баритоном:
— Завітє мєня «сасєд».
Северин знічено посміхнувся, простягнув відкриту долоню і м’яко промовив:
— Северин.
Чоловік, який назвав себе сасєдом, кілька разів потряс Севериновою правицею, зазираючи тому в очі:
— Ви распалагайтєс, я магу витті, — галантно мовив той, але з місця не рушив. Северин це сприйняв як увічливий жест і спішно промимрив: