— А чому той Джон Келхун назвав той експеримент «Всесвіт–25»?
— Бо це був останній, двадцять п’ятий експеримент, який завершився точнісінько так само, як і всі попередні двадцять чотири...
Запала тиша. Северину захотілося ковтнути кави, нехай і холодної «люри», та схопившись рукою за філіжанку, він опікся:
— Чорт! — скрикнув Северин. — Гаряче!
— Невже? — стримуючи сміх, прокашляв СА-Сєд. — Ось бачиш, дійсність може таки бути різною, бо твоє переконання в тому, що кава твоя прохолола, виявилося помилковим.
— Та ну тебе к бісу! — прошепотів ображено Северин. — Ти увесь час глузуєш з мене.
— Хіба? А мені здавалося, що це ти глузуєш з того, про що сам у мене й запитуєш. Баловані ж ви, «батєнька»!
Северин понюхав, чим пахне кава у філіжанці, і не знайшовши нічого підозрілого, обережно зробив ковток, за ним другий, третій. СА-Сєд помовчав, усміхаючись якийсь час, далі промовив:
— Суть цього прикладу з мишиним раєм вказує і на суть твого, Северине, питання: «Чи може цивілізація вберегтися від впливів паразитичних програм і самознищення?». Мабуть сам уже розумієш, що коли людина живе як тварина, тобто інстинктами, то суть життя її полягає в інстинктивному процесі організації життєвих обставин. Тому що інстинкт є базовою біологічною програмою. А коли людина живе у вірі, не в забобонах релігійних, а у вірі, тобто у вібрації божественної гармонії, тоді така людина чує продовження божої волі в своєму існуванні, тож учинки й помисли свої така людина розуміє як проявлення волі Цілого і Єдиного. І саме тоді ця людина здатна брати на себе відповідальність за величезну довіру до неї Всесвіту й учинками своїми виражати за неї вдячність. Ось так і тільки так людина з тварини виростає в істоту цивілізаційну, і саме таким чином народжуються з рабів справжні герої, які піднімають цивілізацію на новий рівень і дають початок новітній історії свого виду.
Поїзд вирвався з тунелю, і сонячне проміння різко вдарило крізь вікно. Северин аж замружився. За якийсь час він зиркнув через вікно. Десь внизу під ними пропливала широка долина, поперек якої звивалася, мов анаконда, річка, ловлячи в свої викрутаси небо й виблискуючи проти проміння Сонця. А там, вдалечині було взагалі неймовірне видовище. На горизонті синіло море. Потяг немов летів над долиною. Северин мружився від світла і від побаченого, аж скам’янів. Минула добра хвилина, Северин повільно оживав. Він протер очиці, підвівся, опершись рукою на столика, визирнув понад планкою, на якій розтягнуто фіраночку. Здіймаючись якомога вище навшпиньки, щоб поглянути, а що там справді, внизу під колесами вагону, він аж тремтів, коли шепотів:
— Море? Я... Такого ландшафту тут узагалі... Це якийсь... Міст? — радісно вигукував Северин.
— Це міст між старим і новим Северином, — спокійно резюмував СА-Сєд.
Северин стояв біля вікна, міцно притулившись чолом до шибки і переминався з ноги на ногу. Він сопів від напруження і цікавості. Краєвид і справді був фантастичним. Довкола, доки сягало око, була якась неприродно красива долина, яка впиралася в неймовірної блакиті море. Десь там серед хвиль біліли вітрила незнаної форми завбільшки з корабельні. Їх було кілька; одні ближче, а інші аж під самим небокраєм. А внизу, майже під самим вагоном Северин зауважив групу людей. Убрані вони були по-чудернацьки, незнаної моди одяг мав багато різноманітних деталей, схожих на якихось кольорових химерних риб з великими очима й чорними плавниками. Риби ці трималися на довгих прутиках-антенах і начебто плавали в повітрі, колихаючись у такт ходи кожного, хто їх на собі мав. Із високих капелюхів з різновеликими полями пирскали в повітря якісь промені чи то світла, чи іскор. Чоловіки мали широченні, наче надуті штани, а жінки були вбрані в яскраві кольорові широченні спідниці, з яких зеленою травою тягнулися довжелезні шлейфи з лискучої матерії, наче зроблені з металу. Дехто з них озирався і кумедно махав руками, немов вітаючись, а може й тому, що бавився своїми рибками, які роїлися навколо кожного з них. Були там і діти, які їхали на колісних апаратах чимось схожих до велосипедів з великою кількістю коліс різного розміру. Вздовж покручених між квітчастими чагарниками стежин виднілися незбагненої висоти рослини, що мали незнані Северином форми і плоди. Дерева були теж дуже дивними, і що головне, всі вони рухалися, наче були живими. Їхні гілки цвіли дивними й густими суцвіттями, які випорскували в повітря кольорові димові шлейфи. Яскравими, як латки на халаті ярмаркового клоуна, рясніли рівномірно розмежовані чи то поля, чи городи, на яких росли якісь товсті ребристі плоди завбільшки з автобус. На зелених луках купками стояли, мабуть паслися, якісь багатоногі істоти, а на ставках, що віддзеркалювали небо, білими крихтами пінопласту рясніли зграйки довгоногих і головастих птахів. Вони то роздувалися, як кулі, то витончувалися в різному такті, і здавалося, що то так б’ються їхні серця. Справжня ідилія світу, як на картинах раю великого химерника Босха. Світ чистий і незасмічений жодними руїнами колгоспних ферм чи якимись іншими індустріальними будівлями, чи захаращеними сільськими «архітектурними ансамблями» сірятини совдепівської епохи.