Северин незчувся, як сльози йому набігли на очі й зірвалися долі, кроплячи долоні його, складені човником на колінах. Виникла пауза. СА-Сєд підвівся і, повернувшись обличчям до вікна, притулився чолом до скла. Здавалося, що його мучить головний біль, і він тамує його, притуляючись до холодної шиби. Віддих його залишав на склі слід пульсуючої впрілої плями, яка то ширшала, то звужувалася в ритмі його дихання. Було це схожим на якусь боротьбу внутрішнього із зовнішнім, вічного з тимчасовим. Северин першим порушив тишу:
— Ной не знав як будувати ковчег, але вірив, і йому було дано ці знання.
— Знання нового приходять через віру, — мовив СА-Сєд, хукнувши на скло потужнім подихом, і продовжив, не міняючи пози: — «Бо хто має, то дасться йому та додасться, хто ж не має, забереться від нього й те, що він має»[6]. Коли ти віриш, ти стукаєш у двері... — Він трохи помовчав і додав: — Коли ти стукаєш, тобі відкривають. Але по правді казати, жодних дверей взагалі-то немає. Двері, як і будь-які перешкоди, ти створюєш собі сам. Тому тобі й доводиться стукати. Навчися обходитися без дверей.
— Я розумію, але хіба це можливо? — наївно спитався Северин.
— Цього тобі якраз і необхідно навчитися, бо саме для цього ти й живеш. Ви всі живете для цього, і тільки для цього: зрозуміти, що жодних дверей, ні воріт, ні стін чи просто відстані між божим і людським немає. А є лише ваша перелякана логіка, яка і блокує вашу Віру.
СА-Сєд відхилився від шиби вікна, і Северин помітив, як на склі повільно звужувався впрілий слід його віддиху, аж поки зовсім зник, зібравшись у манюню крапельку.
— Віра твоя відкриває серце твоє, а серце твоє є воротами до Раю. Ніхто не стоїть біля тих воріт і не стереже той твій Рай. Ти сам собі і цербер, і той блудний син, що повертається додому з того задзеркалля, у якому змандрував життя, — проговорив СА-Сєд, наче думаючи про щось зовсім інше, і зробив невеличку паузу.
— Ми всі колись повернемося до дому, — промовив Северин і, здійнявши голову, поглянув СА-Сєду в очі, потім посміхнувся якось по-дитячому, втер розчепіреною долонею носа і довершив думку: — Я знаю це напевно.
— Обов’язково! — мовив СА-Сєд.
Він увійшов і сів на своє місце навпроти Северина, й продовжив очі в очі:
— Страх є тим твоїм головним ментальним паразитом. Коли ти вважаєш себе відірваним від Цілого і Єдиного, отоді ти залишаєшся сам на сам зі своїм процесом життя персони на ім’я Северин. Ти тоді сам протистоїш усьому тому, що створено усіма вами, такими самими, як і ти, сущими на цій Землі за всі часи разом, щойно і водночас. А сам — у полі не воїн, як, сподіваюся, ти вже, пробач за тавтологію, сам розумієш?
— Ти маєш на увазі, що моя дійсність, це ніщо інше, як сприйняття того реального результату колективної творчості всіх і всякого сущого?
— Ти сам сказав це, пам’ятай.
— Чому я маю сеє пам’ятати? — аж сплеснув руками Северин.
— Бо коли ти можеш це сформулювати, значить можеш організовувати і процес творення власного світу, не завалюючись у страх. Страх не тільки через те, що тобі щось не вдається, а страх фундаментальний, який, власне, і вибудовує ті твої особисті переконання й упередження. Саме страх і є тою, створеною вами програмою, а точніше ментальним вірусом, який ініціює потужні творчі процеси вашої психіки, унаслідок яких ви створюєте надміцні структури логічних концепцій, що парадоксальним робом наче мали б і відкривати, але насправді закривають вам шлях до будь-яких конструктивних перспектив. Ця паразитична програма скеровує твою творчість в керунку агресивних дій щодо того, чого ти не сприймаєш унаслідок особистих переконань, і щодо тих, хто має інакші, відмінні від твоїх переконання, такі ж самі особисті упередження, створенні ними самими по-осібно й разом у їхньому колективному світогляді, опертому на вірування, забобони, традиції і закони, на їхнє особливе розуміння Бога і життя як такого, словом, всього того, що ви називаєте світоглядом...