Різко грюкнули розсувні двері купе, і спалахнуло яскраве світло. Северин шпарко затулив обличчя ліктем.
— Шановний! — пролунав наче знайомий голос. — Час вставати, ми вже прибуваємо на вокзал!
Северин різко схопився і побачив, що він у постелі під простирадлом і сам-один у звичайному порожньому купе. Він зиркнув на протилежну канапу, на верхні полиці, жодних слідів чиєїсь присутності. У коридорі вагона було шумно, пасажири сновигали, рухаючись у напрямку до виходу. За вікном навпроти купе миготіли вікна будинків міста. Потяг прибував до Львова.
Северин був наче по доброму питтю, але на столику не було нічого. Жодних слідів вечері чи навіть чаювання. Голова була важкою, і рухи давалися йому непросто. Сяк-так розібравшись де його речі, Северин почав одягатися.
Коли потяг зупинився на вокзалі, Северин уже зібрався і, кинувши останній погляд на все, що було в купе, й не знайшовши нічого, що вартувало б його уваги, він вийшов у коридор і рушив у напрямку до тамбура. На дверях купе провідника вагона він встиг прочитати банальне «Іванов Іван Іванович». Вийшовши у тамбур, він відчув на обличчі свіжий вітерець вокзального протягу з усіма його ароматами. Зійшовши східцями на перон, він озирнувся. Провідника поруч не було.
Люди густою лавою сунули пероном у напрямку виходу підземним переходом. Северин стояв, вагаючись, чи йти, чи ще трохи перечекати, допоки основна маса не схлине. Він озирнувся вздовж вагонів то в один бік, то в інший і помітив, що через два вагони від нього біля вхідних дверей стояли санітари і поліціанти, а навколо вирував тлум пасажирів. Северин незчувся, як рушив у напрямку натовпу. Ішов повільно, як сомнамбула, тож поки підійшов, то натовп пасажирів порідшав. Знайомий голос провідника на високих обертонах командував, щоб пасажири не затримувалися і проходили швидше. Уже майже всі порозбігалися, і залишилося кілька людей у цивільному, пара поліціантів у формі і жінка-медик у червоній куртці швидкої. Поруч стояв уже знайомий провідник. Северин підійшов до нього і тихо запитав:
— Що тут трапилося?
Провідник скоса глянув на Северина, як на зовсім незнайомого і звично командним провідниковим голосом промовив:
— Вас це не стосується! Проходьте, шановний, проходьте! Он там вихід у місто! Шановний? Ви що, глухий? Ідіть уже!
Северин відійшов убік і все ще продовжував спостерігати за метушнею у вагонних вікнах. Провідник знову гнівно зиркнув на Северина, але промовчав. Цієї миті до Северина підійшов чоловік у цивільному.
— Прошу показати ваші документи?
— Що? — не одразу зрозумівши, чого від нього хочуть, мовив Северин.
— Маєте паспорт чи будь-який інший документ? — спокійно мовив чоловік.
Северин мацнув себе по грудях і витяг портмоне, з якого дістав паспорт.
— Ось. А що власне такого?
— Нічого. Ви львів’янин? — втомлено запитав чоловік.
— Так, я щойно прибув ось цим самим потягом, — відповів Северин, час від часу кидаючи погляд на вікна вагона.
— Звідки ви прибули?
— З Києва.
— У якому вагоні ви їхали?
— Та ось... Блін.., я зараз... — він почав шукати квитка по кишенях і нічого не знайшов.
— Пробачте, я, здається, залишив свого квитка у вагоні...
— У якому вагоні ви їхали?
— А ось провідник мого вагона, питайте в нього, він знає.
Чоловік помахом руки закликав провідника. Той підійшов і знову зміряв Северина поглядом.
— Цей громадянин їхав у вашому вагоні? — запитав цивільний провідника.
— Цей? — мовив провідник, — Так точно, цей приїхав з Києва, у восьмому вагоні, сьоме місце.
Северинові мов відлягло від серця. Він посміхнувся цивільному і провідникові й по-дитячому запитав:
— Хтось когось того? Чи що?
Цивільний мовчки зміряв його поглядом, потім, зиркнувши на провідника, повільно запитав:
— Ви виходили з вашого купе впродовж вашої поїздки? — і при цьому ще раз поглянув на провідника.
Провідник тицьнув пальцем картуза, посунувши його на потилицю і впевнено відповів:
— Ні, цей пан як сів, так одразу й заснув. Він був один у купе. Я можу засвідчити, що так воно і було.
Цивільний одразу втратив цікавість до Северина, віддав йому паспорта і рушив до дверей вагона, з яких зійшов майор поліції і ще двоє в цивільному з алюмінієвими саквояжами. Вони стали осторонь. Майор записував щось у паперах, а цивільний дзвонив комусь по мобільному.
Северин глипнув на провідника і, намагаючись бути максимально байдужим, запитав:
— Там хтось помер?
— Да. Адін із Пітера, пріказал долга жить... — закурюючи, сказав провідник, пахкнув димком раз-другий і, махнувши рукою, додав: — Ну, та ви чєво? Ідітє уже. Нєчєва маячіть тут.