Северин відійшов кілька метрів і став, притулившись до стальної колони. Так його ні провідник, ані інші не бачили. За якийсь час з вагона медики, тримаючи за руки і ноги, витягли тіло чоловіка і поклали на ноші. Северин знав, хто на тих ношах. Він хотів іще раз глянути на його обличчя, але так і не зміг цього зробити, оскільки тіло на ношах одразу було вкрито відповідним чином. Ноші заторохтіли коліщатами по плитці перону. Медики, поліцейські і цивільні рухалися слідом спільною процесією. Цієї ж миті з динаміків перону залунав козацький марш, як це трапляється, коли від’їжджає фірмовий потяг. Та по кількох акордах щось сталося із записом, бо звук раптом почав сповільнюватися і розтягуватися, через що мелодія набула якогось комічно-траурного забарвлення. Северин дивився вслід процесії і розумів, що це був останній жарт СА-Сєда.
Як підтвердження його думок, ураз сталося неймовірне: уся процесія разом з музикою раптом зникли. Так, якби цього всього зовсім і не було. Зникли усі: поліцейські, медики й цивільні. Немов у якомусь фантастичному кіно. Від несподіванки в Северина мороз пробіг спиною, і стала сторчма чуприна.
— Телепортація... — самими лише устами поворушив Северин.
Постоявши ще кілька секунд у цілковитій тиші, Северин тряснув головою і, пригладивши волосся, рушив і собі в напрямку до підземного переходу. Він ішов уздовж потяга, що, мов приручений, теж почав рухатися. Мимоволі Северин кинув погляд на вікна вагонів, які поволі випереджали його. Всюди було порожньо. Вагони обганяли його, набираючи швидкості, блимаючи порожніми відкритими дверима, немов запрошуючи його ускочити до будь-якого з них. Ось і останній вагон виволікся, обганяючи Северина, коли раптом в дверях визирнув отой провідник — Іван Іванович Іванові, помахавши рукою, крикнув йому:
— Життя триває!
Северин тільки-но здійняв руку у відповідь, а провідник щезнув, як і не було. Северин зупинився, як укопаний.
Потяг повільно витягувався з вокзалу, мов гадина і, розчинявся в світанковій млі. Северин стояв і зачаровано дивився йому в слід. Ще довго в мряці крайня пара важких чавунних коліс останнього вагона відстукувала свої прощальні тух... тух... тух... На пероні поволі стало тихо й порожньо.
Електронний акорд сигналу розрізав тишу, і жіночий голос робота сповістив про прибуття електрички. На табло висвітлювалися цифри 06:47. Северин машинально простягнув різко руку якомога далі вперед, щоб добре оголити своє зап’ястя, сподіваючись перевірити, чи співпадає цей час із часом на його швейцарському золотому годиннику... Годинника на руці не було. Ба більше, його рукав був не його звичним, а рукавом блідо-зеленого відтінку маскувального військового однострою.
Северин опустив руку. Глянув на ноги і груди. Він був зодягненим у бойовий маскувальний костюм з «броником» на грудях і повним бойовим комплектом у розгрузці. На плечі телепнувся, клацнувши затвором, автомат. Северин силою волі втримався на ногах. Дійсність пролупилася в його свідомості, і враз усе ставало логічно зв’язаним і зрозумілим. Це було його нове життя. Не нове, а те інше чи інакше, але його, Северинове, що ось-ось щойно стало реальністю, яка відділила тамте попереднє в химерну уяву-спомин сну...
Він повільно присів, щоб не впасти біля свого наплічника, як крайцем зору помітив, що поперед нього на самому кінці перону маячить одинока постать... Теж у військовому обладунку... Придивившись уважніше, він упізнавав у ній... Маринку. Дівчина йшла назустріч, прискорюючи кроки. Северин покинув наплічника на мощеній плиткою долівці перону, перекинув за плечі автомата і невпевнено ступив кілька кроків, а далі пішов швидше й швидше... Коли вони зустрілися і стали впритул один до одного, Марина обняла його за шию, струсонула головою і блиснувши щирим усміхом, промовила гордо:
— Я кохаю тебе, Северине Джуро.
Северин розглядав обличчя Марини, зазирав у вічі, немов побачив їх уперше. Слова самі вирвалися з уст:
— Ти хочеш сказати, що ми тепер будемо весь час разом?
— Поруч, так точніше, — пошепки мовила Марина.
— А ти не боїшся, що я відмовлюся? — тривожно запитав Северин.
— Тепер уже ні. Відтепер я буду завжди поруч з тобою, — сказала вона і, поцілувавши його, додала: — Ну, по-сусідству, якщо вже так простіше.
— Ти-и-и? — здивовано прошепотів Северин.
— Я, — твердо мовила вголос дівчина.
Вокзальний селекторний сигнал продзеленчав звичним електронним акордом, але жодного повідомлення чи то про прибуття, чи відправлення не було оголошено... Десь здалеку з’явився незрозумілий гул. Він наростав невпинно, аж раптом з підземного переходу виринула юрба військових. Кроки їхні були твердими, і зброя брязкотіла. Їхні голоси забриніли в повітрі радісними нотами. Чутно гучні команди. Військові швидко виплеснулися на перон і стали шикуватися під стіною. Хтось гучно, командним голосом окрикнув Северина: