Аж ось одного дня сталося диво. Якийсь юнак написав батькові, що бачив, як його дочка йшла до церкви, й запалав до неї коханням. А знаючи, що вона вільна, просить прийняти його до своєї родини. Юнак підписався: «Фернандо Санхес із Серано».
Усі полегшено відітхнули і, поки батьки перевідували хтозна в кого про юнакові статки, родину, вдачу тощо, Конча розмірковувала, який він на вигляд і чи має на носі бородавку, як її батько.
Дон Фернандо дістав запрошення і призначеного вечора прийшов у гості. Він здебільшого розмовляв з господарем дому, був страшенно уважний до господині, вдавав, ніби й не помічає тієї, що запалила в ньому таке гаряче кохання, — одне слово, поводився, як зразковий наречений-іспанець.
На прощання господар сказав йому:
— Мій дім — ваш дім, якщо ви захочете вшанувати його своєю присутністю.
За іспанським звичаєм це означало, що освідчення юнакове прийнято.
Отже, молоді заручилися й тепер могли розмовляти одне з одним, відділені тільки залізними гратками. І часто, як Фернандо приходив увечері в гості, він не брався навіть нагору, а спинявсь під загратованим вікном кімнатки внизу. В кімнатці стояла Конча, і вони перешіптувалися крізь грати так тихо, що перехожий не почув би жадного слова, хоч би й опинився коло самого Фернандо. Але стояти під вікном було холодно і втомно, та й Конча дуже ризикувала, зважуючись поцілувати його крізь грати, тому скоро молоді заявили, що хочуть одружитися. Батьки знову полегшено відітхнули: пора заручин — вельми тяжка пора: треба мати на кінчику кожного пальця по окові, та ще й водночас удавати байдужого.
Молоді побралися й лишились мешкати в її батьків, аж поки зможуть забезпечити себе самі. Але минуло п’ять років, а вони й не пробували себе забезпечити. Старі пригрозили, що викинуть їх на вулицю. Тоді Фернандо знайшов собі місце в’язничного наглядача в сусідньому містечку.
Конча була тоді в розповні своєї вроди, і Фернандо не дозволяв їй виходити самій, а знайшов якусь жінку, що робила їм закупи. А ввечері він прогулювався разом з Кончею.
Потім, як спав перший цвіт із Кончиної краси, їй доводилось уже самій купувати салат, картоплю, болонські ковбаски й деревне вугілля. А ввечері Фернандо розважався в пивниці, залишаючи її саму вдома, і вона, дрімаючи на стільці коло хвіртки, чекала його до ранку.
Якось, коли сеньйора Конча повернулася з ринку, вона побачила, що Фернандо пригортає й виціловує її небогу, що саме в них гостила. Але ж він голубив її тільки тому, що дівчина нагадала йому той час, коли його люба Конча була ще молода.
Іншого разу Фернандо взяв Кончу з собою в Севілью, і вони пробули там сім днів, відсвяткували Великдень і побачили бій биків. Але Фернандо підхопив там погану хворобу, заразив нею дружину, і вона вже так і не могла її позбутися.
Все це складало двадцять щасливих років її життя. Тоді Фернандо помер у тяжких муках від своєї хвороби та розпусти, а сеньйора Конча вернулася в Гранаду й оселилась у комірчині за мармуровими колонами.
Тож і не дивина, що Конча завше говорила про Фернандо й про пенсію, яку вона очікувала. Адже то було її минуле й прийдешнє. Але за перше ніхто не хотів слухати, а в друге майже ніхто не вірив.
Так, забута людьми, вона голодувала й почувала себе покинутою.
Вряди-годи вона продавала дещо з хати і тим якось животіла, часом ходила до одного священика, позичала сімдесят п’ять сентимо заплатити комірне за місяць. А здебільшого сиділа, відкинувшись на спинку стільця і склавши руки на колінах, як колись її мати.
Конча мала собаку й кішку, що вельми втішали її в самотині, але дратували інших мешканців. Кішка була гладка, бо мала досхочу пацюків і мишей. А собака був худий. Щоранку його випускали на вулицю, і він з найзлиденнішими жебраками шукав собі сніданку в скринях на сміття, сумлінно облизуючи обгризений капустяний качан чи шматок кухонної ганчірки. Але від такої їжі не погладшаєш, тому він запустив собі довгу шерсть і прикривав нею ребра.
Більше приятелів сеньйора Конча не мала.
А ще вона була глуха — глуха як пень.
Вона рідко зважувалась виходити. Бо коли поверта-дася додому й стукала молоточком у браму, згори хтось питав: «Хто там?» Їй треба було відповісти: «Мирні люди!» Це на те, щоб уберегтися від волоцюг. Але Конча була глуха й надто боязка, щоб гукати голосно. Тому на її стук ніхто не смикав за шнурок ні з другого, ні з третього поверху, й брама не відчинялася. Пес чув, що то його господиня, й гавкав з кімнати, а їй доводилося чекати, поки надходив хтось із будинку. Тоді вона прослизала разом з ним. Вона не мала ключа від брами, як інші мешканці, й не зважувалась попросити, бо вже не платила за кімнату два місяці, і господиня будинку офірувала святому Антонієві більше оливи, щоб вибавив її від Кончі. Конча знала про це, бачила, як ясно горить лампадка перед образом святого Антонія. Вона могла б скласти йому свою офіру, але не мала чого дарувати, тож заспокоїлась і стала чекати, що зробить із нею святий Антоній.