Настав день, коли продано останню річ із хати, а пенсії все не було. Тоді Конча спробувала відвикнути від їжі. В Іспанії мільйони людей не раз у конечній потребі вдаються до такої спроби — це своєрідний національний порятунок. Але він має певні межі, й опісля доводиться пробувати іншого, повсюдного способу: жебрати. Конча ніколи не жебрала, просила часом в окремих людей, але ж то зовсім інша річ.
Вона виповзла на вулицю й простягла до перехожих руку.
— Прости, сестро, ради милосердя божого, — казали перехожі, приязно киваючи, і нічого не давали.
— Це тому, що ти не маєш дитини, — пояснила одна досвідчена жебрачка. — Іди до притулку й позич собі дитину, це коштує всього двадцять п’ять сентимо за день.
Конча не мала ні двадцяти п’яти сентимо, ні жадної мирської речі, що варта була б двадцять п’ять сентимо. В неї лишилася тільки мадонна. На стіні висіла дерев’яна поличка, а на поличці перед олійними фарбами мальованим образом мадонни день і ніч горіла лампадка. То був Кончин олтар; хоч яка вона була вбога, а підтримувала в лампадці світло. Це ж бо запорука прийдешнього щастя, адже все добре дає нам мадонна.
Конча позирнула на образ і аж здригнулася на власні думки, бо вона була щира католичка. А як у неї не буде мадонни, то хто їй поможе? Проте переміг голод, і, не дивлячись на образ, Конча тричі перехрестилася, зняла його, подалася до ломбарду й заставила за двадцять п’ять сентимо. Як бог поможе, то вона відразу ж викупить мадонну.
Другого ранку Конча сіла під поштовою скринькою, тримаючи на руках позичену дитину.
— Дайте на хліб насущний, і бог винагородить вас! — просила вона.
Однак люди всміхалися й швидко минали її. Ох, господи, та це ж давня хитрість — позичити дитину!
Було дуже холодно, й тоненька чорна шаль не могла її загріти. Та ще й голод допікав. По той бік вулиці стояло двоє жебраків із тих, що ходили по крамницях. Замість капелюхів вони пов’язали чоло червоними хусточками до носа, а плечі прикрили цупкими рудими ковдрами. Один жебрак курив бичка, знайденого на вулиці, а другий пильно стежив за ним. Той, що курив, затягнувшись бичком, затримував у собі дим якусь хвилю, щоб натішитися ним, тоді випускав просто в рот другому, а той жадібно його ковтав. Якби то закурити! Конча любила курити; дим притупляв голод і заспокоював нерви. Вона позаздрила тому жебракові, що вдихав дим у другу чергу.
Невдовзі прийшов сліпий жебрак, що завше вмощувався під поштовою скринькою. Він спробував прогнати Кончу, але вона не вступилася. Тоді він упав навколішки поперед неї, звернув угору обличчя з порожніми, червоними ямами замість очей, щоб усі могли їх бачити, випростав руки, наче розп’ятий на хресті, й став голосно вигукувати:
— Люди, не минайте нещасного! Ви ж видющі, бачите, що я сліпий. Не бачу сонця, не бачу хліба, що ваше милосердя подасть для мене. Бог заслонив мені очі своєю правицею, ох, не минайте мене!
Сліпому перехожі давали, а Кончі, що сиділа за ним із позиченою дитиною, — ні.
Над вечір з голоду й холоду дитину напали корчі. Конча не зналася на дітях і подумала, що дитина вмирає. Вона чимдуж поспішилася віднести її назад до притулку.
Коли Конча вернулася ввечері додому, собака радісно кинувся до неї, а кішка стала тертися об її спідницю. Вона віддала собаці скоринку хліба, що мала ним повечеряти.
Конча сиділа в порожній кімнаті, змучена, змарніла на виду, і їй страшенно захотілось курити. Колись вона завше курила, як, дрімаючи на стільці, чекала на Фернандо. Над Кончею мешкав один чужинець. Вона знала, що він курить і що ніколи не замикає дверей. Отже піднялася до нього і задля певності постукала в двері. Якщо чужинець дома, вона спитає, котра година.
Чужинця не було дома, і Конча зайшла до кімнати. На столі між книжками й письмовим приладдям вона вгледіла пачку тютюну. Конча аж затремтіла, сягнула по тютюн непевною рукою й перекинула чорнило просто на розгорнену книжку. Розгубившись, вона забула про тютюн і вибігла з кімнати. В передпокої їй навернулася на очі господарева кішка; Конча схопила її, вкинула до чужинцевої кімнати й зачинила двері. Тоді спустилася донизу.