Выбрать главу

З обличчя божевільного Ларса Велетня зійшла бездумна посмішка. Під час проповіді в нього була така міна, наче він болісно силкується пригадати щось, наче той спогад вже от-от має зринути в його пам’яті і ніяк не може. Він поїдав очима місіонера, ніби хотів закарбувати в свідомості його обличчя. А тим часом місіонер вів далі:

— Навіщо шукати спокуси на вулицях і по завулках, коли вона тут, серед нас? Це все одно, що йти по воду за річку. Чи, може, ви гадаєте, що ви від неї вільні? Якщо серед вас є хто, що не має колючки в тілі, то нехай підведеться й вийде сюди, я поцілую йому ноги!

Ніхто не вийшов, зате багато слухачів плакало.

— Ви не господні діти! Що б ви сказали, якби серед вас з’явився Христос? Не знаєте, еге ж? А я знаю, що сказав би! Я сказав би: «Слава тобі, любове моя, пресвятая діво!» Ви будете верещати й тішитися, коли роздягнену до голого тіла жінку потягнуть майданом. Бо ж ви — сатанинські діти!

Жінки голосно схлипували, а в чоловіків судомно здригалися потилиці.

— Щоправда, не всі ви такі. Але серед вас живуть ті спокусники, підлі боягузи, запеклі грішники! Вони доводяться вам братами, сестрами, батьками, дітьми! Стережіться їх, вони послані від сатани, щоб спокушати вас. І кожен, хто стоїть, хай добре дивиться, щоб не впасти. Хіба ж не сказано в святому письмі: «Коли око твоє спокушає тебе, вирви його!» От ви й повинні так учинити! Але будьте пильні й не помиліться, спершу випробуйте їх. Спробуйте вплинути на них ласкою і словом божим, і ви зразу побачите, чи носять вони в серці своєму бога, чи сатану. Бо сатана ніколи не встоїть перед знаком хреста. А хто не любить духу запари, нехай іде геть з пекарні…

На ці слова божевільний Ларс Велетень схопився з лави. Обличчя його заясніло майже надлюдською свідомістю, а голос різонув вуха молільників уриваними, нестямними вигуками:

— Пахолку сатани! Тобі ще мало, виродку! Присікуєшся з ножем до горла й не можеш нажертися! Сам іди геть з пекарні!

Він, як кішка, підскочив до місіонера, витягнув його з-за кафедри й повалив на підлогу.

Жінки заверещали, декотрі зомліли, ззаду поспішилися чоловіки й відтягли божевільного від місіонера. А той лежав нерухомий, з витріщеними очима й скривленим ротом. Він був мертвий.

— У цьому, либонь, можна добачити певний символ, — сказав лікар, оглянувши мертвого місіонера. — Релігія породжує божевілля, а воно падає на тих, хто його викликав, і роздирає їх. Зрештою, тут цей символ не пасує, бо місіонер помер зі страху. Такі святенники, як правило, великі боягузи.

Божевільного Ларса Велетня після такого блюзнірства не можна було залишати в містечку, і його відпровадили до божевільні, хоч багато хто вважав, що він починає потроху видужувати.

Френка

Товста волохата рука вистромилася з-під перини, вхопилася за шворку й підвела з подушки важке тіло. Ліжко й дашок над ним зарипіли, і крізь щілини в дошках посипалася пилюка. Жінка відкопилила спідню губу і здмухнула пилюку з обличчя.

Якусь хвилю вона сиділа на ліжку, бездумно втупившись у темряву, разів зо два позіхнула й поплямкала губами. Вона розмірковувала, чого б це їй було так рано прокидатися. Надворі ще горів ліхтар, отже, немає навіть півночі. А може, й справді пора вставати, бо наче вона виспалась. Ліхтарник, либонь, упився ввечері та й забув погасити світло.

Намацавши в соломі під головами сірники, вона чиркнула одного — подивитися, котра година. Пів на дванадцяту! Диво дивне — прокидатися так зарані! Вона завше спить десь до п’ятої, хіба що покладе собі встати раніше. А може, вона й зовсім не спала?

Цікаво, чи дома пожилець? Вона ніби не чула, щоб він ішов через її кімнату. Отже, мабуть, таки спала. Авжеж, спала, і її мучив кошмар, хоч черевики й стояли, як належиться, перед ліжком. Який-бо страшний сон: наче її облито гасом і підпалено.

У неї змерзла спина, і вона залізла назад під перину, але знову згадала за пожильця. А може, він дома? Вона тихенько підвелася, в самій сорочці нишком підійшла до його дверей і прислухалась. Коли ж ані хропіння не чути було, ані світло не блищало в шпарку на ключ. Ага, згадала! Вона ввечері все думала, коли ж той пожилець вертається. Вона тихенько прочинила двері й зазирнула до кімнати: хвалити бога нема! Машинально вона почала вбиратися: одягала спідниці, кофти, светри, запинала хустки. Вона ставала дедалі товща й неповороткіша і, вбираючись, важко сопла, з ніздрів їй двома цівками вилітала біла пара й танула у вологому повітрі. Нарешті вона так закутала собі голову, що видно було тільки очі, засунула в кишеню сірники, погасила світло й вийшла на вулицю.